Країна снігу (збірка)
- Автор: Кавабата Ясунари
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4459-4
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Країна снігу (збірка)». Краткое содержание книги:
До збірки увійшли оповідання «Танцівниця з Ідзу», яке стало першим літературним успіхом письменника, та повісті «Країна снігу» і «Тисяча журавлів», які належать до найвідоміших творів Кавабати та неодноразово відмічалися літературними преміями та нагородами.
«Який великий той ворон, що злітає з криптомерії у потік надвечірнього вітру!» — написано в одному вірші. Як і вчора, на тлі криптомерієвого гаю, що простягався перед вікнами готелю, Сімамура бачив хмарки бабок. Коли спадали сутінки, вони немов чимраз більше непокоїлися і прискорювали свій політ.
Від’їжджаючи з Токіо, Сімамура купив у привокзальному кіоску новий путівник по тутешніх горах. Неуважно переглядаючи його, він вичитав, що поблизу однієї з вершин на межі провінцій — вікно його кімнати в готелі виходило саме на ці гори — понад стежкою серед прекрасних озер і боліт на вологій смузі землі буйно цвітуть різноманітні високогірні рослини, і влітку в цьому царстві спокою літають безтурботні червоні бабки, які сідають туристам на шапки, на руки й навіть на оправу окулярів. Ті бабки, мовляв, як небо від землі відрізняються від своїх замучених міських посестер.
Сімамура дивився, як у повітрі снують бабки, і йому здалося, ніби їх щось переслідує. А може, вони щодуху гасали для того, щоб їхні силуети не розтанули на тлі криптомерій, потемнілих перед настанням вечора?..
Коли призахідне сонце освітило далекі гори, було видно, як їхні схили, починаючи з вершин, поступово вкриваються багрянцем.
«Людина — тендітне створіння. Кажуть, хтось упав зі скелі й розбив собі голову, поламав кістки. А от ведмідь зірветься з кручі, й на ньому подряпини не побачиш…» — пригадалося Сімамурі. Ці слова сказала Комако сьогодні вранці, коли вона показала на гору, де знову стався нещасний випадок.
Якби людині таку товсту й цупку шкуру, як у ведмедя, то й чутливість її була б, напевне, іншою… Та люди люблять ніжну й гладку шкіру… Споглядаючи гори у промінні надвечірнього сонця, Сімамура затужив за жіночим тілом.
«…Метелики й коники…» Того раннього вечора, коли Сімамура сів вечеряти, десь співала гейша під невправний супровід сямісена.
Путівник по тутешніх горах давав короткий опис маршрутів, місць ночівлі та пов’язаних з мандрами видатків. Але й цього вистачало, щоб розбудити спомини Сімамури. Він згадав, як уперше зустрівся з Комако, коли спустився в курортне селище з гір, щойно зазеленілих з-під клаптів снігу. І от тепер, споглядаючи ці гори, які сходив власними ногами, Сімамура відчув, що вони його причаровують. Тим паче, що осінній туристський сезон саме був у розпалі.
Йому, що звик до безтурботного життя, мандри по горах, зайві труднощі здавалися прикладом марних зусиль. І саме завдяки цій суперечності зі здоровим глуздом вони його вабили.
Коли Комако не було поблизу, Сімамура сумував за нею. А коли приходила, заспокоювався. Мабуть, завдяки близьким стосункам з нею його прагнення до жіночої ласки й принада гірських мандрів тепер утратили свою гостроту, ніби давній сон. Минулу ніч Комако провела в його номері. А зараз Сімамура сидів у тиші своєї кімнати й усе сподівався, що Комако прийде й без його запрошення. Поки за вікном збуджено гомоніли школярки, що вирушали в похід попутними автомашинами, Сімамуру зморив сон. Не дочекавшись вечора, він заснув.
Вночі, здається, йшов короткий осінній дощ.
Наступного ранку Сімамура розплющив очі й побачив, що Комако статечно сидить край столика й читає книжку. На ній було хаорі{30} й звичайне шовкове кімоно.
— Уже прокинулись? — обернувшись до Сімамури, тихо спитала Комако.
— А що ти тут робиш?
— Уже прокинулись?
«Невже вона тут ще звечора?» — подумав Сімамура й оглянувся навколо. Потім підняв годинник в узголів’ї: було тільки пів на сьому.
— О, як рано!
— А покоївка вже принесла жару для котацу.
Зовсім по-ранковому з чайника виривався струмок пари.
— Час уставати! — Комако сіла коло його подушки. Вона поводилась точнісінько, як дружина. Сімамура потягся й позіхнув. Його рука намацала на коліні Комако її руку й погладила маленькі пальці з мозолями від гри на сямісені.
— Спати хочеться. Хіба вже сонце зійшло?
— Добре спалося самому?
— Ага…
— А ви все-таки не відпустили вусів?
— Так-так, пригадую, останнього разу ти казала — заведіть вуса.
— Та нічого. Я знала, що ви забудете. Зате ви завжди чисто голитеся, аж до синяви.
— А в тебе, коли зітреш пудру, щоки теж наче поголені.
— У вас лице начебто розповніло… Уві сні воно таке бліде й кругле, що вуса дуже личили б.
— А хіба не приємно, коли обличчя гладеньке?
— Воно у вас якесь ненадійне.