Країна снігу (збірка)
- Автор: Кавабата Ясунари
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4459-4
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Країна снігу (збірка)». Краткое содержание книги:
До збірки увійшли оповідання «Танцівниця з Ідзу», яке стало першим літературним успіхом письменника, та повісті «Країна снігу» і «Тисяча журавлів», які належать до найвідоміших творів Кавабати та неодноразово відмічалися літературними преміями та нагородами.
— А що ж робити? Я все одно не зможу тобі допомогти, скільки б тут не залишався.
Якусь мить вона дивилась на Сімамуру, а потім раптом різко сказала:
— Оце й погано… Ви розумієте, погано… — Зненацька Комако рвучко встала й кинулась Сімамурі на шию.
— Що ви сказали? Вставайте! Вставайте, кажу вам! — В нестямі, забувши про все на світі, вона заголосила і впала на постіль коло Сімамури…
Потім вона розплющила очі. Вони світилися теплим вологим блиском.
— Так, справді, вам треба завтра їхати, — сказала вона спокійно і відкинула з чола волосся.
Наступного дня, коли Сімамура, що вирішив їхати о третій пополудні, переодягався в європейський костюм, готельний клерк викликав Комако в коридор. Сімамура чув, як Комако сказала: «Підрахуйте, будь ласка, за одинадцять годин». Мабуть, службовець готелю вирішив, що рахунок на шістнадцять-сімнадцять годин — це занадто.
Коли Сімамура переглянув рахунок, то побачив, що все враховано — коли Комако відходила о п’ятій ранку, а коли о дванадцятій наступного дня.
Накинувши пальто і білий шарф, Комако пішла проводжати його на станцію.
Щоб згаяти час, Сімамура купив подарунки додому — консервованих плодів ліани, маринованих грибів тощо, — і все одно до відходу поїзда лишалося хвилин двадцять. Прогулюючись по станційній площі на невисокому узвишші, Сімамура споглядав засніжені гори, що з усіх боків обступали цей вузький клапоть рівної землі. Чорне волосся Комако на тлі похмурих гір справляло гнітюче враження.
Тільки в одному місці — на схилі гори в пониззі річки — чомусь світилася сонячна пляма.
— А відколи я приїхав, снігу поменшало.
— За два дні його випадає на шість сяку. А якщо він і довше падає, то не видно он тієї лампочки на телеграфному стовпі. От задумаюсь про вас, налечу на дроти й поранюсь.
— Невже його стільки буває?
— Кажуть, у сусідньому містечку після снігопаду школярі вранці вистрибують з другого поверху гуртожитку голими прямо в сніг. Їхні тіла провалюються вниз. Кажуть, ніби вони плавають під снігом… Он дивіться, снігоочисник!
— Я з радістю подивився б на ваші сніги. Тільки під Новий рік у готелі, мабуть, повно туристів. А поїзди не зупиняються через снігові завали?
— Видно, живете в розкошах… — Комако уважно глянула на Сімамуру. — Чому б вам вусів не відпустити?
— Так-так… Я оце думаю відпустити…
Погладивши синювате після гоління підборіддя, Сімамура подумав: «У кутиках рота в мене ефектні зморшки, вони виразно відтінюють ніжність щік… Мабуть, Комако тому мене переоцінює…»
— Знаєш що… Коли пудра стирається, то в тебе таке обличчя, мовби ти щойно поголилась.
— Чуєте, зловісно ворон кряче! Хотіла б я знати, де він кряче?.. Як холодно! — Комако глянула на небо й притиснула до тіла лікті.
— Може, погріємось коло печі в залі чекання?
Саме цієї миті вони побачили, як дорогою до станції чимдуж біжить у своїх гірських хакама Йоко.
— Ой Кома-тян!.. Кома-тян!.. З Юкіо-сан… — Засапана, вона вчепилася в плече Комако, як дитина, що втекла від чогось страшного. — Іди мерщій!.. Йому погано! Мерщій!..
Комако заплющила очі, ніби для того, щоб витримати біль у плечі. Її обличчя зблідло. Та раптом вона заперечливо похитала головою.
— Я не можу зараз піти додому. Я проводжаю гостя.
Сімамура був приголомшений.
— Нічого, йди. Не треба мене проводжати.
— Ні, не можу! Я ж не знаю, приїдете ви ще чи ні.
— Приїду, приїду!
Йоко ніби й не чула цієї розмови. Вона схвильовано пояснювала:
— Я щойно подзвонила в готель… Мені сказали, що ти на станції. От я й примчала… Тебе кличе Юкіо-сан.
Йоко тягла Комако за рукав, але та мовчки опиралась. Якусь мить Комако роздумувала, та нараз висмикнула рукав і випалила:
— Дай мені спокій!
Потім ступила кілька кроків і заточилась. Її занудило, очі засльозилися, за шкіру проник холод.
Розгублена Йоко невидющими очима дивилася на Комако. Її обличчя, дуже серйозне, нічого не виражало — ні гніву, ні подиву, ні страждання — і скоріше скидалося на якусь примітивну маску.
Не змінивши виразу обличчя, вона обернулась і схопила Сімамуру за руку.
— Пробачте, будь ласка! Відпустіть її! Відпустіть! — з благанням у голосі наполягала Йоко.
— Я ж не тримаю… — Сімамура підвищив голос. — Не роби дурниць, вертайся швидко додому!
— А яке ваше діло? — відповіла Комако й відштовхнула руку Йоко від Сімамури.
Сімамура хотів покликати таксі, але Йоко з такою силою стискала його руку, що та затерпла.