Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

Раптом зачулися неспокійні кроки. Глина визирнув з-за дерева, впізнав за силуетом:

— Вацеку! Сюди, Вацеку!

Молотобоєць повернув на голос і якийсь час не міг вимовити й слова.

— Що сталося?

— Коваль… Велосипед під ним розвалився одразу за ринком, але в стайні кінь Гака стояв осідланий.

— Хай йому чорт!.. Чому не прийшов одразу?

— Бо він мене побачив, морду набив і замкнув у кузні. Поки я дах над горном розібрав, поки виліз, то й час минув.

— Скоро можуть бути тут?

— Скоро.

— Іди. Але нікому ні слова.

Обидва пішли до хати. На ґанку розминулися з Графом, який проводжав Чорноволосу під ручку.

— Все так швидко, все аж занадто швидко, тож не тільки тобі, а й собі важко повірити, — звірялася дівчина.

— Пригадую, одного разу білетер не пустив мене в кіно, бо фільм був воєнний, дітей до чотирнадцяти років не пускали, і я плакав, затиснувши в долоні повернені з каси двадцять п’ять грошів. Та коли мені до шістнадцяти лишалося два дні, я пішов у перший бій, стріляв, — і по мені стріляли. Час усе пришвидшив.

— Ще й десяти годин не минуло, як я побачила тебе з вікна, а ти вже хочеш, щоб я відважилася…

— Кохані й богом обрані вмирають молодими…

— Неправда.

— Правда. Це вірш такий. Ах, яке коротке життя, а світ такий прекрасний, Хто тобі сказав, що хвилина менша, ніж сто років?..

— Озирнися.

— Хочу дивитися в очі твої.

— Вогонь…

Граф озирнувся. Справді — десь за Ринковою вулицею, в горах, світилася червона пляма.

— Це на перевалі, через який я приїхав до тебе. — Граф ще не міг чи не хотів нічого збагнути. — Хто там о цій порі розклав вогнище?

— То не вогнище, — невесело заперечила дівчина. — То стіжок сіна.

На тім розмова урвалась, а хвилини за три після Глини та Вацека, які принесли вістку про втечу коваля Гаковим конем, Граф із Чорноволосою повернулися до весільного залу, в тлум і гармидер танцюючих і хмільних, що пригощали один одного.

— Як собі хочеш, — сказав Гак до Шефа. — Закабалили вони вас і задурили вам голови так, що найпростіших речей не розумієте. — Він осягнув поглядом зал і кивнув головою на писаний білими літерами червоний транспарант. — Референдум три “так”? Навіть якби всі поляки одностайно були “за”, цього не вистачить, щоб Захід погодився на кордон по Одрі. Ви гадаєте, американці відмовляться від німецької промисловості, їхньої воєнної моці? А німці зречуться земель, на яких сиділи сотні років?

— А що, ми мусимо зректися? — запитав старший сержант. — Ми сиділи на них раніше й довше. Як сила буде — згодяться.

— А матимете землю, то не матимете тягла. Якби навіть усю пепеер запрягли в плуга, не потягнете. Трумен має коні й трактори, але червоним їх не дасть.

— Польщі повинен дати, — заперечив Шеф. — Зрештою, я теж не в партії.

— А це що таке? — перебив його Гак, киваючи на орден Слави. — І не сором поряд з польськими хрестами носити?

— Чесно зароблений. Три танки треба спалити, щоб дали. Якби давали за польські села, то пан поручик теж міг би… До речі, хто вам дав третю зірочку?

— Та, котра одна-єдина на цій землі має право: підпільна Польща.

— Була така за німців. Тепер нема.

— Я з вами, старший сержанте, щиро, як з давнім знайомим, але це не означає…

— І що, з тієї щирості, з тієї доброзичливості ви послали коваля по решту свого війська?

Між ними запало напружене мовчання.

— Навіщо вони сюди йдуть? — іще раз запитав він у Гака, не дочекавшись відповіді на попереднє запитання. — Щоб у людей стріляти та палити будинки?

Надто довго тривала ця розмова, аби лишитися непоміченою. Люди забавлялися, танцювали, оркестр грав, як і досі, але в тому кутку залу стало трохи просторіше, бо й свої й чужі підтяглися, щоб бути ближче.

— Вийдімо всі на ґанок. — Шеф навіть не підвищував голосу, його й так почули. — Повториш, Глино, якщо хтось недочув.

Намагаючись не виказувати хвилювання, всі з удаваними посмішками рушили до дверей. Гак спинився на секунду біля Органіста, взяв у нього з рук склянку з горілкою і, відтягти розстебнений кітель, вилив за пазуху.

— Всі па вихід, — повторив Гак.

Перед ґанком утворилося неправильне півколо, відкрите до заґратованого вікна, за яким при лампі з геть закіптюженим склом Соб і Кудлатий різалися й далі в карти, навіть призабувши, навіщо їх залишили разом.

— Гей, ви там! Перерва! — наказав Шеф гравцям.

Він став трохи вище од решти, на сходи. На обличчя йому лягав рожевий відблиск далекої пожежі па перевалі.

— Думав, розійдемося вранці, але через ту пожежу довелося, раніше. Пан поручик викликав підкріплення, а зараз він повинен його затримати, щоб не ввійшло до міста.

Всередині будинку гухкав бубон, пищали скрипки, лише тут запала раптова тиша. Здавалося, ніхто не рухається, але коло розламалося і в іншому місці; і обидві групи розступились: біля ґанку лишилося п’ятеро солдатів та міліціонер, навпроти — восьмеро з банди.

— Товариш старший сержант має рацію, хоч і не повністю… — відповів Гак. — Кидай, Кудлатий, оті карти до холери.