Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

В ліщинових заростях цвинтаря витьохкували ошалілі від кохання солов’ї. То був досить дивний, але гармонійний супровід до органа. В усьому досі панували спокій, тиха радість.

Та що далі від костьолу вздовж алеї, то менше ставало світла й тепла, зате більше — ночі. У віконному отворі дзвіниці ще гойдався дзвін, неспокійний, мов людина, якій бракує сили крикнути.

Нарешті з’явився звук, якого перед тим не було, — дедалі гучніший, чіткий крок загону, що марширував бруківкою в кованих черевиках.

У першій парі йшов бородань у пілотці з біло-червоним шевроном, нашитим збоку; це був той самий бородань з перевалу.

Командир, що ступав трохи збоку, був високий, ставний чоловік. Окрім портупеї, він мав на грудях ще й бінокль у футлярі та пістолет на плетеному ремінці. На погонах яскріли позолотою три довоєнні капітанські зірочки.

— Загін… стій! Ліворуч — рівняйсь!

Пришельці були абсолютно спокійні, впевнені й не мали жодного наміру ховатися. Чітко виконували команди бійці, клацаючи підборами на посипаній гравієм алеї. Їх було восьмеро. У всіх на головних уборах до блиску начищені орли з коронами, автомати й револьвери в кобурах, пересунутих, мов у німецьких офіцерів, на черево ліворуч од пряжки.

— Зняти головні убори! — скомандував капітан і вже менш офіційно заходився віддавати розпорядження: — А тепер, пане Органіст, — на хори, а ми…

Він раптом замовк, помітивши, як змінились на обличчі бородатий Органіст і його товариші, й різко крутнувся на підборах.

На відстані кількох кроків, між стовбурами дерев, чаїлися солдати зі зброєю напоготові. Солдатів було, щоправда, тільки четверо, але пальці кожного лежали на спусковому гачку, тим часом як його люди безпорадно стояли з головними уборами в руках. Невідомо було, зрештою, скільки ще ховається в темряві чи по той бік алеї, за липами.

Руки самі потяглися догори, але зусиллям волі капітан опанував нервовий дрож у пальцях і стромив їх за пояс. Розкритим ротом він хапав повітря, мовби хтось ударом під груди перебив йому віддих.

— Громадянин Гак? — спокійно запитав Суворий.

— Капітан Гак, — поправив його той, ковтаючи слину, й ці два слова допомогли йому нарешті опанувати себе, й він уже з викликом додав: — Ну, комуно, давай. Чого не стріляєш?

— Бо ксьондз просив, — таким самим спокійним тоном відповів Корба. — Він сьогодні зайнятий шлюбом і не має часу на похорон.

— Може, якось домовимось, щоб без пострілів, — запропонував Суворий. — Поручик Береза просив, і панна Марина також…

У ліщині витьохкували солов’ї, в костьолі гудів орган, а вздовж алеї між сталевими стволами й людьми запала тиша, така непевна й напружена, що кожен несподіваний шелест міг розірвати її на клапті.

Кожна секунда збільшувала шанси на мирну розв’язку. Тільки б капітан спокійно тримав руки на поясі, бо досить було різко ними ворухнути, як Корба вистрелив би. В кожній групі людей завжди знайдеться хтось, хто більше довіряє мертвим, аніж живим.

— Можна й без пострілів, — сказав Гак.

— Слово офіцера? — поважно перепитав Суворий.

— А для вас це має значення? — Гак явно глузував.

— Для мене — ні, — відповів Суворий, — але для вас, думаю, має.

— Й ви повірите?

— Ризикну.

— Гаразд. Мої люди перші не вистрілять, — Ну, то просимо досередини.

Гак глянув на своїх людей, ледь кивнув головою й перший рушив до костьолу. Суворий пішов метрів за три позаду й трохи ліворуч, щоб тримати в полі зору не лише командира, а й його людей. За ним подалися Цабе, Соб і Корба.

На порозі Гак стишив крок, вмочив пальці правої руки у свячену воду й перехрестився.

— Партійний! — кинув пошепки через ліве плече. — А вам до костьолу можна?

— А чому ж? — упівголоса відповів Суворий. — Хто не вбиває, не палить…

У костьолі ще було досить вільно, всі гості з’юрмились біля молодих. Гак затримався посеред нефа, склав руки й, схиливши голову, заворушив губами, немовби молячись, хоча насправді роззирався.

Він, мабуть, постановив собі будь-що вислизнути з-під прицілу Суворого і, якщо вдасться, шаснути за колони праворуч, але, ступивши два кроки у той бік, завмер: біля сповідальні, вклякнувши на одне коліно, чатував старший сержант з автоматом на шиї.

Ліворуч, серед весільних гостей, поруч із сивим дідком у куртці, застебненій аж під шию, стояв коваль. Намагаючись не привертати уваги свого сусіда, він кивнув ватажкові банди нагору й назад.

На хорах з-за клавіатури органа стирчала голова Глини, а поруч з головою зблискував гладенький багнет.

Поки Гак обдивився костьол, біля вівтаря запанувало пожвавлення. Музика на хвилю стихла, а тоді гучно й радісно заграв орган, і під високим склепінням попливли врочисті й таємничі латинські слова. Гак спокійно підійшов до Органіста. Не помітивши, що з другого боку підступив і Соб, мовив з кривою посмішкою:

— За сьогоднішню інформацію я тобі подякую особисто, сучий сину.

— Як оті повтікали, то хто ж його знав, що ці припхаються? — буркнув бородатий.

Вторячи Глині другим голосом, Граф тримав долоні на ручках цибатого, легкого кулемета, але знизу цього ніхто не бачив, бо решітка хорів, оздоблена квітами й ангелами, правила гарним прикриттям.

Йдучи од вівтаря, молоді приймали вітання. Гак ступив два кроки до килима.