Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

— А нащо мені? Гвіздків багато. — Суворий кивнув на повбивані в сволоки великі цвяхи, на яких у кращі часи ксьондз, мабуть, вішав ковбаси та шинку.

— Один ваш і один з наших доглянуть, — заспокоював далі Суворий. — А потім заберете.

Вдруге протягом вечора Гак опинився перед нелегким вибором. Нарешті зважився — трохи розслаблено, навіть з усмішкою, зняв зброю з плеча й повісив на цвях. Те саме зробили й ті двоє. Потім Глина, зіп’явшись навшпиньки, почепив на гвіздок свого карабіна.

Менше стволів — більше довіри. Повідчеплювані кобури, завбільшки з півгуски, теж

повлягались у ряд на полицях. Бандити вішали свою зброю окремо, поряд з нею

чіпляючи й головні убори з коронованими срібними орлами,

— Можна? — спитав бородатий, потягшись рукою до клямки.

— Гріх, пане Органіст, — проказав Глина, притримавши двері ногою, і стукнув пальцями бороданя в груди, біля лівої пахви. — Був би гріх, якби ви вийшли з оцим.

Органіст розстебнув мундир, витяг з бічної кишені зручний невеликий браунінг і поклав на полицю.

— Ножичка теж віддати? — він аж пінився від люті.

Ніхто не встиг навіть отямитись, як Корба видобув ножа і жбурнув у протилежну стіну. Блиснуло вістря й увігналось у крокву, якраз посеред тіні Органіста.

— Не треба, — відрізав капрал Корба. — Ножики можна лишити, — він витяг з крокви фінку й запхав її назад за халяву. — Яке ж весілля без ножа?

— Ранець, — нагадав Шеф з-за вікна. Один із бандитів, з ранцем за плечима, відстебнув пряжку під лівою пахвою, скинув ранець і хотів був покласти поряд зі зброєю, та Гак його зупинив, розстебнув ранець і витяг і звідти пласку шкіряну коробку із золотим тисненням на і кришці.

— Срібло, — здогадався Корба.

— Столові прибори, — кивнув офіцер. — Весільний подарунок.

Противники один по одному виходили з комірчини. Залишилося тільки двоє — Соб і бандит у касці, на прізвисько Кудлатий. Соб, як господар дому, взяв з підлоги лампу, повісив її на стіну, а до столика коло вікна підсунув табурет і скриньку. Жестом запросив “гостя” сісти.

— Перекинемось? — запропонував той.

— Можна, — згодився Соб. — У “війну” чи в “дурня”?

— В “дурня”, — вибрав Кудлатий і заходився здавати, бурмочучи: тобі, мені, тобі, мені…

Шеф постояв ще трохи за вікном, зазираючи в їхні карти, а тоді забрав автомат з вікна і, не відходячи, став наслухати. Навіть пригнувся, щоб не було його видно, і втупивсь у кущі жасмину на розі будинку. Звідти почулося якесь торохтіння, мовби хлопчак вів палицею по металевій сітці огорожі.

Незабаром це торохтіння стихло, і з’явилась темна постать коваля, котрий, викравши свій власний велосипед, котив його, піднявши вгору заднє колесо, щоб не деренчало. Він зник у затінку огорожі й знову виринув, освітлений місяцем, коло брами. Переконавшись, що відійшов досить далеко від будинку священика, вскочив у сідло і погнав Ринковою вулицею.

Шеф усе це бачив, але не став затримувати. Коли постать коваля розтанула в глибині вулиці, старший сержант, пересвідчившись, що за ним ніхто не стежить, сховав свій автомат за сволоком ґанку. Ще якусь мить наслухав, а тоді поправив мундир і увійшов до зали, де весільні гості їли, пили й витанцьовували.

Оркестр награвав ту саму мелодію, що її зранку співали новобранці, тільки на цей раз у ритмі танго. Притиснувшись одне до одного, танцювали молодий з молодою.

Потім оркестр заграв вальс, ритм пожвавішав, і раптом Марина зупинилась. Гак наче передчував це, може, навіть і вальс для цього замовив у скрипаля, — бо відразу ж опинився поруч.

— Прийміть на щастя, на здоров’я, на довгі літа… — Він висловлював побажання, дивлячись поручикові в вічі і вручаючи йому коробку зі столовим сріблом.

— Що це? — здивувався Береза. — Звідки це у вас?

— Ми не можемо цього прийняти, — втрутилась Марина.

— Я ж від щирого серця. Продовольчих карток не маю, до “Селянської взаємодопомоги” мене не беруть… Якщо вам воно не потрібне, можете викинути.

І з цими словами він розсунув на столі посуд, поклав коробку поміж тарілок, а тоді низько, аж надто низько вклонився молодим.

— Можна?

— Прошу, Владеку, — втомлено всміхнувшись, відповів Береза. — В мене від вальсів крутиться отут, — він рукою показав на голову.

Гак тільки посміхнувся й не сказав ні слова. Лише коли обняв Марину й зробив у танці кілька кроків, шепнув їй:

— Не бери каліку.

— Я ж присягала.

— Краще вам не йти спати.

— Я так вирішила.

Гак, помітивши поруч вицвілу уніформу й кольорову хустину на шиї, завальсував жвавіше.

— А якщо не встигнете? — Зуби вишкірились у посмішці.

— Ти спершу даруєш крадене, а тепер ще й смертю погрожуєш? — Вона відхилилася, щоб заглянути йому в очі.

— Тебе ніхто не зачепить, але, чого доброго, можеш передчасно овдовіти.

— Ти ж обіцяв, що не буде стрілянини.

— Мозок у нього незахищений. Легкий удар чи подряпина — та й доволі. Нещасний випадок…

Вона з силою відштовхнула його від себе й попрямувала до Берези. Це помітили гості: одні обернулись до ксьондза, ніби той міг вимолити для них спокій, принаймні на цю ніч, інші дивилися на Шефа — найстаршого з-поміж людей нової Польщі.

Обминаючи пари, до молодої підійшов Граф і кинув у бік вікна, де стояла дівчина в блакитній сукні.