Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82
- Автор: Филимонов Евгений Александрович, Гусєв Олег
- Серия: Пригоди. Подорожі. Фантастика #82
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82». Краткое содержание книги:
Ми йшли ледь помітною стежкою червоного кольору, вологою і слизькою. А довкола нас — джунглі, непрохідні хащі. Тут панували сутінки, сонячне світло ледь пробивалося крізь густе листя. Повітря вологе, наповнене різким незнайомим ароматом, від якого паморочиться голова.
На деревах — безліч комах, ще більше їх — у повітрі. Хмари москітів нападали на нас, і рятунку від них не було. Все навкруги повзало, бігало, літало, все тут пожирало одне одного, існувало за рахунок іншого. Яка немилосердна і нескінченна боротьба за життя! І серед цієї жорстокої природи живуть люди — негріли, чи, як їх ще називають, — пігмеї. Вони добре пристосувались до лісових умов — ліс дає їм житло, їжу й одяг: У лісах Конго лишилось понад п’ятнадцять тисяч пігмеїв.
— Дивіться уважно на стежку, — попередив Володя, — можна наступити на змію, а я дивитимусь угору, — на гілках дерев вони теж часто відпочивають, чекаючи на антилопу чи іншу живність.
Я дивився під ноги до болю в очах. Кожна гілочка, що лежала на стежці, здавалась мені змією, кожен шерех викликав дрож у тілі, кожен шелест змушував зупинятись. Провідник почав сердитись: “Так ми й за добу не дійдемо”.
Нарешті вийшли на невелику галявину.
— Ми на місці, — сказав провідник.
Я огледів усе навколо, але нічого, що могло б підтвердити близькість житла, не побачив. Та ось з-за ебенового дерева з корінням, схожим на дошки, визирнула кучерява хлоп’яча голівка.
— Ну, раз появились діти, значить, селище справді поряд, — сказав я.
— Де ви бачите дітей? — здивувався Володя. — Цьому “хлопчикові” добрих сорок п’ять років, і напевне у нього вже є онуки.
Володя не помилився. “Хлопчик” відповів на привітання провідника і, блиснувши білозубою усмішкою, вийшов нам назустріч. Він був у потертих шортах кольору хакі і явно пишався своїм європейським одягом.
На перший погляд йому можна було дати не більше дванадцяти-тринадцяти років. Його гарні очі із жовтими білками допитливо дивилися на нас. Невдовзі з’явилися справжні діти, зовсім голі, вони обступили нас, з цікавістю розглядаючи “білих велетнів”. Підійшли дві жінки, одна років тридцяти п’яти, а друга — зовсім юна, років шістнадцяти. Їхній туалет складався з чотирьох пальмових листків, прикріплених до талії за допомогою ремінця з ліани. Старша жінка тримала в роті дерев’яну шпичку, очевидно, шматочок хінного дерева, раз у раз голосно плямкаючи. Друга, молодша, підступила впритул до Валі, помацала її спортивну куртку, кинула погляд на її штани і кеди, потім несподівано провела рукою по її волоссі, понюхала його і щось сказала своїй товаришці. Валя усміхнулась і подала їй свою руку. На мить дівчина збентежилась, усмішка зійшла з її обличчя, але тут-таки, зрозумівши, що з нею вітаються, вона знову усміхнулась і взяла двома руками Валину руку.
— Ну от і познайомилися, — сказав Володя. — Тепер вона подумає, що ти запрошуєш її в наш дім другою дружиною.
Тепер настала черга збентежитись Валі, у неї округлились очі, але за мить вона вже голосно сміялася з Володиного жарту.
Наш провідник пояснив, що ми хотіли б подивитися житло цієї сім’ї. Господар згідливо кивнув головою і попрямував до лісу. Його хатина, точніше, курінь з пальмових гілок і листя був зовсім поряд, вміло замаскований серед зелені. Неподалік стояло ще кілька схожих куренів, біля входу в які сиділи жінки, попахкуючи довгими люльками. Господар не запрошував зайти всередину, очевидно, боявся, що його дім не для нашого зросту. Але сам “впірнув” у відкритий отвір і зразу ж повернувся, тримаючи в руках лук і стрілу — незаміниму зброю мисливця. Пігмеї досі займаються полюванням, риболовлею, збиранням трав і коріння. Він передав нам своє багатство і знову зник у хатині. На цей раз він повернувся з новою зброєю, що скидалась на арбалет. “Можна вбити навіть слона, — похвалився господар, — якщо, звичайно, стрілу обробити отрутою”.
Ніби на підтвердження своїх слів, Молеле, — так звали господаря, — показав на кілька необроблених слонових бивнів, що лежали поряд, і поцікавився, чи ми їх не купимо. Я із задоволенням прийняв його пропозицію, але поставив умову: розповісти про секрет полювання на слонів. Малеле хитро примружився, трохи подумав і кивнув на знак згоди.
— Треба, — сказав, — вистежити слона, коли той спить, а спить він звичайно навстоячки. В цей час один або два мисливці підкрадаються до слона під черево і втикають списа просто в серце, а коли нема списа, ножем перерізають йому сухожилля на ногах. Треба встигнути вчасно вискочити і відбігти вбік, щоб слон, падаючи, не задушив мисливців своєю масою. Ну, а далі вже все просто. З’являються помічники, добивають тварину і обробляють її.
Зараз удома, в моїй київській квартирі, я зберігаю добре оброблений браззавільськими майстрами слоновий бивень — пам’ять про Конго, про дивовижних жителів конголезьких джунглів — сміливих, спритних і безмежно добрих.
Маква
Єдиний літак, що двічі на тиждень літав до Макви, поламався, перервавши зв’язок північного району із столицею. Правда, добратися в це невеличке містечко на екваторі можна й сухопутним шляхом, по ґрунтовій дорозі, але в цю пору тропічні зливи перетворили її в низку доволі глибоких озер, наповнених червоно-бурою водою.
Десять радянських викладачів, що працюють у ліцеї Макви, лишились без продуктів харчування, листів і газет. У містечку немає ніяких магазинів, тому все потрібне наші товариші одержували періодично з Браззавіля. Крім продуктів харчування, їм пересилали балони з газом і гас, мило і пральний порошок, папір і конверти для листів та ще багато чого іншого, необхідного для більш-менш нормального існування людини. Що ж робити? Як їм допомогти? І раптом дзвінок з аеропорту. “Через три години до Макви вилітає невеликий літак, ви зможете передати трохи продуктів своїм товаришам”, — повідомив черговий по аеродрому, конголезький льотчик Роже. Він учився в Радянському Союзі і був моїм хорошим другом. За годину я вже був на аеродромі Майя-Майя, а ще за годину на зарослому слоновою травою полі, що гучно називалось аеропортом Маква, мене радісно вітали збуджені співвітчизники.
Переді мною стояли дев’ятеро схудлих, змарнілих моїх колег, які в дуже важких побутових та кліматичних умовах вели нелегку роботу, навчаючи дітей племені батеке. З літака вивантажили картоплю, капусту, цибулю, борошно, м’ясо.
Ввечері в будинку “сов’єтіків” зібралось багато людей. Тут були партійні керівники району, директор місцевого ліцею, конголезькі і французькі викладачі. Перший тост було проголошено за розвиток радянсько-конголезької дружби, за радянських людей, що подають різносторонню й безкорисливу допомогу народові Конго.
— Іноді ми просто дивуємось мужності і витримці радянських товаришів: хоч би як їм було важко, вони не сумують, — сказав директор ліцею.
— Так, — втрутився в розмову викладач фізики Владислав Нестеров, — останній тиждень був справді важким. Кінець триместру, контрольні роботи, підсумки, а тут ще зразу троє з нас захворіли на тропічну малярію. На додаток до всього вичерпались наші продовольчі запаси, а з Браззавіля як на те три тижні нема літака. На “сімейній раді” групи постановили відрядити мене до найближчого села по провізію. А це двадцять з гаком кілометрів від Макви. Якщо пощастить, то вдасться купити у місцевих селян кілька курей або трохи дичини. Трапляється, мисливці продають м’ясо антилопи, газелі, мавпи або крокодила.
Наші земляки перезирнулися — м’ясо останніх двох тварин вони навіть у найважчі часи не наважувались їсти.
— На світанку ми вдвох з провідником-конголезцем рушили в дорогу, — розповідав далі Нестеров. — Ішли довго, не зустрівши на лісовій дорозі жодної живої душі. Мій супутник без угаву розповідав різні історії про таємниче зникнення багатьох його одноплемінників, про те, що це явна справа рук секти Занзіба, яка звила собі гніздо у Макві. Щоб вступити до цієї секти, треба неодмінно вбити людину, спотворити її труп і підкинути родичам. Той, хто не послухається ватажків секти, змушений покінчити з собою. Зовсім недавно на очах у багатьох жителів Макви один юнак заліз на верхівку пальми, накинув зашморг на шию і, прив’язавши другий кінець за пальмову гілку, стрибнув униз. Гілка зламалась, і він гепнувся на землю, сильно забившись. Проте, незважаючи на біль, він знову виліз на пальму і повторив спробу. Цього разу вдало. Юнак віддався дияволові. Його тіло втратило гнучкість і захиталось на мотузці. І тут почалось незбагненне. Чоловіки, жінки, діти роздягли покійника і заходились бити його палицями, кидати в нього камінням. Божевілля охопило всіх.