Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

Господиня готелю — сама люб’язність. Ніяких паспортів, ніяких формальностей!

— Ось ваші ключі від номерів, приводьте себе в порядок, і прошу до мене на вечерю, — усміхаючись, каже вона.

Крім мене і французького комерсанта, на вечері були ще двоє пожильців — молодий турист із ФРН, одягнений як хіпі (вкрай витерті джинси і брудно-жовта футболка), з довгим волоссям та рудою бородою, і болгарин Іван Бонєв, геолог з мужнім красивим обличчям. Француз і болгарин із задоволенням їли непросмажений біфштекс з кров’ю, ми з німцем віддали перевагу яєчні з шинкою.

Ми розговорились. Бонєв виявився прекрасним співбесідником, знав багато цікавих історій, розповідав про нелегку, але повну романтики працю геологів.

— Багата країна Конго, — замислившись, сказав він, — є і нафта, і газ, і золото, і поліметалеві руди. Північніше Лубомо, в районі селища Занала, знайдено значні запаси залізної руди, на захід від Лубомо, ближче до Пуент-Нуара, ведеться розробка калійних солей, у горах Майомбе і Шайю є алмази. А скільки ще не досліджених територій! Заболочені ліси, наповнені хмарами комарів і мух, серед яких дуже небезпечні цеце і філера, вологий клімат дуже перешкоджають роботам геологів.

Бонєв розповів про цікавий випадок, який стався з ним недалеко від цих місць.

— Ми проводили пробне буріння за тридцять кілометрів од міста. Вечоріло, робота наближалась до кінця. Раптом до нас донісся відчайдушний людський зойк. Я з двома товаришами кинувся на крик. Голос долинав з невеличкого гайка, неподалік від нас. Ми підбігли й оторопіли від побаченого. До пояса голий чоловік, дуже худий, з гострими ліктями і випнутими лопатками, був двічі обперезаний великим удавом. Голова змії гойдалась на рівні очей нещасного, а він з усіх сил двома руками відпихав її від свого сухого, в глибоких і густих зморшках, перекошеного страхом обличчя.

Я чомусь раптом ясно уявив собі, яке відчуття може бути, коли холодне слизьке тіло змії торкається до голого людського тіла.

— Тим часом мій товариш вихопив ніж і кілька разів ударив по змії, — розповідав Бонєв. — Удав зразу ж обм’як і звалився на землю. Його хвіст ще довго бився, чіпляючи босі ноги чоловіка, але той на це вже не реагував. Якусь мить усі мовчали, вражені тим, що сталось. І тут наш врятований потер чоло, нахмурився, губи його затремтіли, в очах з’явилися сльози. “Ви зіпсували мені полювання, — простогнав він, — хто тепе”р купить у мене шкуру цього удава з такими дірками? Я два тижні полював на нього, — скрушно хитав головою мисливець, — і от маєш! Така шкура пропала! Та їй ціна не менше десяти тисяч франків! Я подам на вас до суду, — раптом випалив він, — якщо ви мені не відшкодуєте збитки”.

Довелося дати недолугому мисливцеві сто франків на пиво, після чого “судову справу” швидко зам’яли, — закінчив свою розповідь Бонєв.

Після вечері господиня запропонувала подивитись фільм. Було ще не дуже пізно, і ми не відмовились від запрошення.

— У мене свій кінотеатр, — не без гордості заявила вона, — і фільми не гірші, ніж у найкращих кінотеатрах Браззавіля.

Ми ввійшли до великої кімнати, де було розставлено зо два десятки м’яких стільців. Засвітився екран, і на ньому з’явились молоді люди, що із шаленою швидкістю мчали на мотоциклах, порушуючи правила руху. Мотоцикл проскочив під гігантським грузовиком, помчав униз по сходах і різко загальмував біля лотка з морозивом. Миловидна дівчина і спортивного вигляду юнак покинули свій мотоцикл, взяли у лоточниці по батончику морозива і з великою насолодою почали їсти. В цей час диктор оголосив: “Купуйте морозиво “Жерве”. Кіноролик закінчився, в залі загорілося світло, і до нас підійшов хлопчина років чотирнадцяти з тацею в руках, на якій в красивій обгортці лежало морозиво “Жерве”. Господиня потім включить його в рахунок, а поки що ми були їй вдячні — морозиво справді було смачним.

Знову погасло світло, і на екрані появилась оголена жінка з дуже гарною стрункою фігурою і з довгим, розпущеним волоссям. Починався новий фільм — “Кохання в XXI столітті”.

Ми попрощалися з Бонєвим як давні друзі. Вранці він вилітав до Пуент-Нуара. Господиня готелю сама замовила йому квиток на літак і пообіцяла відвезти його на аеродром. Вона одна добре справлялася з обов’язками директора, адміністратора, офіціанта й шофера.

— А чому ви не їдете поїздом? — спитав я Бонєва. — Кажуть, дорога через Майомбе дуже мальовнича.

— Це так, — підтвердив він, — природа тут чудова, але ці місця я добре знаю — виходив їх пішки. А літаком всього двадцять хвилин, та й набагато безпечніше, ніж поїздом. Залізницю тут прокладено в горах, і поїзди частенько звалюються в прірву.

Згодом я пересвідчився у слушності слів Бонєва, коли проїхав сто сорок п’ять кілометрів від Лубомо до Пуент-Нуара за десять годин! Дорога справді виявилась небезпечною. Близько двох десятків тунелів, круті повороти, мости над глибокими каньйонами, а довкола — незайманий тропічний ліс. Поїзд то ніби ширяв над прірвою, то зникав у чорних отворах тунелів. Обабіч дороги щоразу траплялись перекинуті понівечені вагони, локомотиви, купи різного вантажу. Але це було пізніше. А поки що передбачався візит до ліцею імені В. І. Леніна, знайомство з його учнями і педагогічним колективом.