Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82
- Автор: Филимонов Евгений Александрович, Гусєв Олег
- Серия: Пригоди. Подорожі. Фантастика #82
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82». Краткое содержание книги:
Двоповерховий цегляний будинок ліцею розташований у центрі міста. Це єдина середня школа не тільки Лубомо, а й великої області Наїрі, тому класи ліцею переповнені.
— Ще недавно національний учитель був рідкістю в середніх навчальних закладах Конго, — розповідає директор ліцею Б’єр Мавінгу, — провідні дисципліни читали викладачі з Франції. Були серед них і непогані педагоги, але основна маса — це так звані “мілітери”, тобто солдати, яким служба в армії замінювалась викладацькою діяльністю в африканських школах. “Мілітери” мали тільки загальну середню освіту, не маючи уявлення про педагогіку і методику викладання. Звичайно, про добру якість їхньої роботи говорити не доводилось. Тепер, картина змінилась. У наших школах дедалі більше з’являється вчителів-конголезців з вищою освітою. Більшість з них закінчили вузи в Радянському Союзі. Зараз у нас в ліцеї працюють і радянські викладачі. Ми вчимось у них. Нам подобаються їхні методи ведення уроків, уважне і доброзичливе ставлення до кожного учня, їхня система контролю і оцінок.
Доброзичливі очі мого співбесідника випромінювали тепло, коли він говорив про дітей. Приємно було розмовляти з представником молодої інтелігенції Конго, яка любить і знає свою справу. Взаємна симпатія виникла між нами з першого знайомства.
По обіді, коли трохи спала спека, директор ліцею запропонував зробити невелику прогулянку в околиці Лубомо. Через півгодини ми під’їхали до гігантського баобаба, з гілок якого звисали довгі, мов узбецькі дині, плоди. Могутнє дерево намертво вчепилося своїм розгалуженим вузлуватим корінням у латеритний грунт, його густа крона не пропускає сонячного проміння, створюючи просторе царство тіні й прохолоди. В діаметрі гігант мав щонайменше п’ять метрів!
— Це найдревніший наш житель, — пояснив П’єр. — Йому понад шість тисяч років. — На підтвердження своїх слів П’єр показав на гігантське дупло, де могло поміститися з десяток чоловік.
Стовбур баобаба був весь поораний написами французькою, німецькою, англійською мовами із звичним змістом “тут був я”, далі підпис і дата. З усього було видно, що баобаб добре знайомий з сучасною європейською цивілізацією. А для африканців це священне дерево. Воно дає їм їжу (їстівні не тільки плоди, а й листя) і одяг (з кори баобаба виготовляють волокно, з якого тчуть грубу тканину). Я сфотографував велетня, побажав йому прожити ще стільки ж на користь людям і рушив до машини.
П’єр був досвідченим водієм і пишався цим. Він хвацько об’їжджав вибоїни і каміння, витискаючи із своєї машини все, на що вона була здатна. Ми випередили групу учнів, які, впізнавши свого директора, голосно закричали “ойє”, що, певне, мало означати привітання, потім порівнялися з четвіркою сучасних амазонок, що хвацько мчали на мопедах.
— Це ж ваші, радянські дівчата, — зауважив П’єр, — вони викладають у педучилищі і зараз повертаються з роботи. До речі, он та, що попереду, — це Ольга Коробова, швидше від неї ніхто в Лубомо не їздить на мопеді — частіше від неї ніхто не ходить з бинтами і синцями. А недавно, — тут П’єр усміхнувся, — недавно вона завдала нам клопоту. Як завжди, о сьомій тридцять вивела Ольга свій мопед на вулицю, взялася за ручку газу і відчула під рукою щось холодне й м’яке. Мопед упав на землю, а з-під нього в траву поповзла невелика змія. Через хвилину, зрозумівши, що сталось, Ольга закричала. “Що таке?” — питаємо її, а вона кричить ще голосніше. Врешті хтось приніс їй склянку води, вона випила, цокаючи зубами і заїкаючись, сказала: “Мене вкусила за руку змія”. Я оглянув її руку і, не знайшовши ніяких слідів укусу, спитав: “Яка змія, якого вона кольору?” — “Золотистого, з узорами”, — вже спокійніше відповіла Ольга. “Ну й чого ж ти плачеш? Це не страшна змія. Після її укусу людина помирає тільки через добу”. Очі в Ольги розширились, і вона знесилено присіла. “Ну що ти знову розкисла, я хочу сказати, що за цей час лікарі встигнуть зробити все необхідне”. — “От якби тебе “хвилинка” вкусила, тоді інша річ”, — заспокоїв хтось.
Потім з’ясувалося, що ніякого укусу зовсім не було, просто дівчина доторкнулась до красивої золотистої змії з узорами. Однак тепер усі дівчата, перш ніж сісти на свого “коня”, уважно оглядають його, а з Ольги кепкують: “Золотиста з узорами більше не приходила?” Так, нелегко вашим товаришам. Але дивно, вони ніколи не втрачають бадьорості, — завершив свою розповідь П’єр.
Імпфондо
Селище Імпфондо притулилось на правому березі мальовничої і повноводної річки Убанги. На її лівому березі — територія Центральноафриканської Республіки, столиця якої, місто Банга, набагато ближче до Імпфондо, ніж Браззавіль. Невеликі річкові катери, пливучи з Банги, інколи причалюють в Імпфондо, доставляючи сюди продукти, одяг, пальне, шкільне приладдя. Незважаючи на скромні розміри і незначну кількість жителів (близько двох тисяч), на карті селище зображено доволі крупним пунсоном, що свідчить про його значення і перспективність. Тут, у північно-східній околиці Народної Республіки Конго, на багато сотень кілометрів вкритій непрохідними, заболоченими екваторіальними лісами, населені пункти трапляються дуже рідко, а середня густота населення цієї великої області становить 0,5 людини на один квадратний кілометр.
Хоч як це парадоксально, бездоріжжя і значна віддаленість від океану стали в пригоді північному району. Французькі колонізатори не наважувались освоювати його великі лісові простори. Їх приваблювали південно-західні райони країни з більш сприятливими умовами для лісорозробок і вивозу деревини. Це давало можливість французьким фірмам при порівняно незначних витратах одержувати колосальні прибутки. Водночас хижацькі лісорозробки стали причиною майже повного знищення лісів на південному заході країни. Збережено майже незайманими північні ліси Конго, і це неоціненне багатство молодої республіки. Тут ростуть цінні породи тропічної деревини, які мають великий попит на світовому ринку. До них насамперед належать: ебенове дерево, окуме, лімба, азобе — залізне дерево, яке тоне у воді. Народний уряд Конго докладає багатьох зусиль для економічного розвитку північних районів країни, приділяючи особливу увагу розвитку лісової і деревообробної промисловості. Прибуток від реалізації цінної деревини тепер надходить до державної казни. Імпфондо з його вигідним географічним положенням у перспективі може стати одним із центрів лісозаготовок і сплаву деревини в район столиці.
Стільки я знав про Імпфондо, коли одного січневого дня вилетів туди у відрядження. Літак ішов на посадку, швидко втрачаючи висоту. Я уважно дивився вниз, намагаючись відшукати цей населений пункт і його аеродром, але, крім зеленого моря джунглів, нічого не бачив.
Випущено шасі. Командир скинув газ. Попереду показалась блакитна стрічка Убанги з пологим піщаним лівим берегом, на якому пришвартувалось зо два десятки довгих пірог, і крутим, вкритим лісом — правим. А ось і селище. Його глиняні хатини тонули в розкішній зелені і скидались на туристські намети. Тінь від літака швидко мчала по дахах. Ось вона проскочила останній будиночок і ковзнула, випереджаючи крилату машину, по рівному трав’яному майданчику. Колеса покотилися по землі. Злітна смуга тут коротка, всього вісімсот метрів, і від екіпажу вимагається велика майстерність і точний розрахунок, щоб нормально посадити машину на цю прорубану в лісі просіку-смугу. Конголезький екіпаж добре справився з цим завданням. Літак підкотив до довгої одноповерхової споруди, що виконувала функції і аеровокзалу, і школи. Звідти вмить висипали діти і вчителі, щоб подивитись, хто прибув із столиці. Літак прилітав сюди рідко, і його поява завжди ставала неабиякою подією для місцевих жителів. Серед зустрічаючих я зразу ж помітив Валентину і Володимира Ухових, які вже третій рік працювали в місцевій школі, навчаючи дітей племен санга і пігмеїв. Подружжя. Ухових стояло трохи осторонь від юрби. Валентина — в сукні “гранд-бубу” з широкими, мов крила, рукавами, які щоразу злітали вгору від найменшого подиху вітерця, Володимир — у вузьких джинсах і в жовтій футболці з зображенням вершника в сомбреро.