Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Де цей талон?
— Талон? Та де ж? У конторі.
— Ходімо туди, я повинен його забрати і знищити!
— А як же завтра — бригада? Вони ж приїдуть пиляти!
— Приїдуть і поїдуть.
— А що скаже Щириця? А товариш Стуконіг?
— Чхати я хотів на всіх ваших щироногих стукориць!
Професор вдоволено потирав руки.
— До речі, товаришу директор, — не без зловтіхи сказав він, — майте на увазі, що Микола Федорович проливав кров і за вас, і за Щирицю, і за Стуконога, поки всі ви відсиджувалися в глибокому тилу, виконуючи й перевиконуючи. Тому в нього, як мені здається, є деякі права…
Так звану цілину на агростанції мені вдалося врятувати, а врятувати рідного брата — ні.
Марко вже не слав цидулок з подякою за грошову допомогу, писав нерегулярно, іноді не озивався цілими місяцями. Іноді, мовби схаменувшись, писав один за одним довгі, плутані, хаотичні листи, чи то скаржачись, чи то похваляючись: навчання, безперечно, страшенно цікаве, він не буде гарькати, але замучила громадська робота, його обрали секретарем факультетського бюро комсомолу і членом інститутського комітету комсомолу, а тепер ще й у міський комітет, після чого «загрожує» й комітет обласний, окрім того, їхній інститут — в центрі всієї культури, все замикається на нас: професійні й самодіяльні колективи, огляди, олімпіади, поїздки до Києва й до Москви, концерти на урочистих вечорах, обслуговування нарад передовиків, партійних активів, показові виступи, демонстрація досягнень.
Це були послання мовби з іншої планети, з якогось нереального світу, де живуть не такі люди, як довкола мене в степу, а незнані істоти, безладні, метушливі, нетерплячі, від усього вимагають негайної дії, негайного наслідку, негайного вдоволення: від кожного слова, телефонного дзвінка, зауваження, вказівки, рішення, наради, активу. А може, так і треба? Там велике, мало не мільйонне місто, центр просторої степової області, що дорівнює цілій європейській державі, звідти розходяться всі хвилі, всі імпульси, все, що спонукає до активності. Принаймні так здається тим, хто живе у великому місті. А тут? Що я роблю, чим займаюся? Пробую орати землю? Люди роблять це вже тисячі років, і вже ними заволоділа така сама нетерплячка, як і міськими жителями: негайна користь і якомога більша. А ми з професором Черкасом — люди уповільненого мислення і дії теж уповільненої: все обережно, не орати, не шматувати землю, а ледь доторкуватися до неї, гладити. Хтось гладив ниви, так ніжно гладив. Чорнозем підвівся і дивиться в очі. Земля — це як душа людська. З тим і з тим треба поводитися обережно, делікатно, дбайливо. Не можна шкрябати, розпанахувати, руйнувати, нищити — це гріх непростимий.
Колись мені здавалося, що влітку ніхто не може вмирати. Тому особливо страшною видалася смерть Марійки Гармаш, з якою ми вчилися в четвертому класі. Марійка вбилася на гойдалці. З Грицем Бульшим вони занадто розгойдалися, вербові вервечки не витримали, порвалися, і Марійка з Грицем низверглися на тверду, як залізний тік, землю. Вже й не згадаю тепер — липень чи серпень то був, але самий розпал літа, коли все в золоті, в квітах, у пташиному щебеті, а тут смерть двох ніжних, прекрасних створінь. Дві маленькі труни стояли поряд на довгому столі посеред Гармашевої хати, Марійка й Гриць лежали в трунах, мов живі, обоє вродливі, білолиці, чорняві, і обидві труни, стіл, вся хата по самі вікна завалені були чорнобривцями, все горіло їхнім жовтуватим світлом, все пропахчене було їхнім духом, і я, здригаючись від стримуваних ридань над Марійчиною труною, так чомусь запам’ятав той запах чорнобривців, що й через багато років, уже на війні, витав він щоразу над кожним з моїх убитих товаришів, хоч смерть там не вибирала пір року і була сліпо-безжальна і посеред лютої зими, і в розпалі золотого літа, в похмурі осені й у ніжні весни.
Літо на агростанції для мене видавалося порою найрозкішнїшою. Може, тому, що саме влітку я знайшов і привіз сюди Оксану, і тоді назавжди запам’ятався мені золотистий безмежний простір, пронизаний пшеничним духом свіжої стерні, темні безмежжя нічних небес і ласкаві зорі, що сяяли мені, мов довгі Оксанині очі.
Літо завжди мовби наснажувало енергією і професора Черкаса. Вже не було довгих сидінь у книжкових печерах, в лабораторному будиночку порядкували молоденькі аспірантки, а непогамовний голос Олексія Григоровича гримів і розкочувався в степу, на далеких ділянках, серед просторів, так ніби професор промовляв уже й не до нас всіх, не до студентів-практикантів, не до птаства і звірів, а до самого господа бога. Я супроводжував тоді Олексія Григоровича щодня, від досвітку до самого смерку, схоплював кожне його слово, гаразд відаючи, що доля подарувала мені неповторну нагоду бути п’ять, десять і не знати скільки ще років біля цього мудрого чоловіка, якого не зможуть замінити ніякі університети, ніякі академії, ніякі уряди і цілі релігії. Бо його релігією була земля, а вище за неї не може бути нічого, навіть космос з усіма його безмежними світами.