Тисячолітній Миколай

— Треба б нам піти до професора Черкаса, — сказав я без передмов.

— Наприклад? — подивовано звів на мене очі Паталашка.

— Поговорити.

— А не пізно?

— Для діла ніколи не пізно.

— Та хай воно все горить синім вогнем! Я й сам оце думав: може, піти до когось та поговорити. А сам сиджу, не ворушусь: а раптом щось з Москви передадуть нове.

— Нового — хоч відбавляй. Я й сам охоче прислухався, а тепер бачу: щось воно ніби не те. То як — підемо до професора?

Ми прийшли, Олексій Григорович не сподівався такого пізнього вторгнення, але пригостив нас чаєм і лиш тоді непомітно глянув на мене: що сталося?

— Цілина, — сказав я, — тоді я не вірив вам, Олексію Григоровичу, коли ви застерігали, а тепер… Та хай товариш Паталашка сам розповість про цілину на агростанції.

— На агростанції? — професор хмикнув. — Цікаво, страшенно цікаво! Шановний директоре, може, ви просвітите непросвіщенних? Що там чувати з цілиною в наших степових краях! Невже ця геніальна ідея докотилася й до України? Ідея стає всесильною, коли вона охоплює народні маси. Невже ця ідея вже охопила й нас з вами?

— Та охопила ж, охопила, хай йому трясця! — застогнав Паталашка. — Ви ж учені, вам то воно що, ви відірвані від політичного життя, а я — в самій крутняві й вертняві. Вже ж по всій Україні палахкотить: хто більше підніме цілини, хто кого переплюне, хто вискочить поперед усіх. І мені Стуконіг: давай та давай цифру! А тут Щириця штрикає попідбіччю: ми не можемо пасти задніх, ми повинні та переповинні, інакше ставлю питання на парторганізації… І вже ж нарахував тут у нас цілих дванадцять гектарів цілини, та на шпилях і в тернах, довкола ставка і побіля контори. Значить, ставок оборати до самого урізу води, алею перед конторою спиляти, все к чортовій матері, розорати до самого порогу, навіть бюст товариша Сталіна передвинути, як ото в Москві колись передвинули пам’ятник Мініну й Пожарському в ограду Василія Блаженного. Бачили ви такого сучого сина?

— А ви ж йому що? — з вдаваним співчуттям запитав професор.

— А я — нічого, — Паталашка спливав потом, стугонів безмежним своїм черевом. — Бо хто я такий? Я солдат революції, що скажуть, те й роблю, куди вкажуть, туди й іду. Велять піднімати цілину — підніматиму. Треба спиляти перед конторою — спиляю. Вже талон роздобув у райвиконкомі, завтра жду бригаду, хай валять дерева.

— Не могли б ви сказати, хто саджав ці дерева? — обережно поспитав професор.

— Понятія не маю.

— Але талон, щоб рубати, маєте?

— Талон маю.

— Прекрасно! — професор пробігся по кімнаті.— Сарданапал! Валтасар! Миколо Федоровичу, що б я вас попросив? Заберіть, будь-ласка, в нашого дирекора цей так званий талон, ганебний талон повинен вам сказати, заберіть і… Ну, ви самі розумієте…

Я все розумів без зайвих пояснень. Ідея, оволодіваючи масами, стає не тільки безсмертною, але й безглуздою. Я рішуче підступився до Паталашки.