Літа зрілості короля Генріха IV

Королівські жандарми були новим загоном, який існував менше року — відколи король не був певен за свою безпеку у себе в столиці. Прапор їхній був з білого шовку, на ньому вигаптувано золотом блискавку й такий напис: «Quae jubet iratus Jupiter». Усюди, де звелить у своєму гніві Юпітер, — є королівські жандарми. Цей гнів, ця погроза блискавкою, — столиця не впізнавала свого короля Анрі. Її вулиці так звикли бачити його без супроводу, верхи чи й пішки. Він сам розпитував людей. Того, хто смикнув його за плащ, він зупинив поглядом. Ніж випав з руки, а король пішов далі.

У одному з луврських подвір'їв поставили травневе деревце, і воно тричі падало. Король сказав:

— Якийсь німецький князь вирішив би, що це погана призвістка, і його піддані твердо повірили б, що він має померти. Але я не марную часу на забобони.

Лікар Лаброс переказав йому, щоб він особливо стерігся чотирнадцятого травня, і запропонував змалювати наперед постать його вбивці. Нічого хитрого в цьому не було. Анрі тільки знизав плечима. Він улаштував огляд своїм полкам — старим гугенотам, героям Іврі, французькій гвардії хороброго Крійона, швейцарцям. Щодня він відсилав військо до кордонів королівства. Сам він збирався переступити кордон останнім, ризикуючи навіть, що не встигне. Король і не думає втікати від людей — адже від своєї долі однаково не втечеш. «Бадьоро вперед, назустріч долі», — такі були його слова.

До себе він не допускав нікого, крім солдатів. Під кінець денних трудів йому лишався його начальник артилерії, їхня військова рада в арсеналі. Всі начерки й накази, які вони обидва заносили на папір, зберігалися там аж до передачі в руки воєначальників, під їхню відповідальність. У кабінеті короля ніхто не знайшов би нічого, він і сам рідко туди заходив. Бо, опинившись у своєму кабінеті, він зразу відчував себе глибоко самотнім — і навіть боявся, що це вже навіки. Важка хода жандармів за дверима вже не заспокоювала. Що вдіє зовнішня могутність проти внутрішнього безсилля?

Не все й неправда. Нам у вічі кажуть: ти вже вичерпався. Кажуть, шепочуть, замовчують: старий, розпусний, віджив своє, не поспіваєш за нового добою. Де там! Ми могли б і випередити її, та й не тільки її, це ми знаємо. Ми здобували науку звідусюди, всяку науку, яку лишень може сприйняти людина і тепер, і в майбутньому. Ту науку вам давали і сумніви, й добра воля. І зневіра, і кари, і злети, й перемоги, і надмірності, і самообмеження. Нічого не слід зневажати, — це переконання вкоренилося в нас, — коли б ні, то інакше як могли б ми стати такою простою людиною? І нащадки, й істина потребують саме простої людини, що спочатку пройшла слизький шлях. Але сьогодні? Але тут? Тільки хода жандармів свідчить, що ми ще є на світі. Але пробудемо тут уже недовго.