Пожежник

Ось і визирнув сонячний промінчик, подумала Гарпер. Може, їй і судилося згоріти живцем, та принаймні це дасть Лінді змогу зблизитися зі свекрухою.

— Лінді? Конноре? Телефон зараз накриється, і я не певна, коли знову зможу вам подзвонити. У будинку вже декілька днів немає електрики. Можна я побажаю на добраніч Коннору-молодшому? Він вже мав би вкладатися.

— Ох, Гарпер, — промовив Коннор. — Я навіть не знаю.

— Ну звісно ж вона може побажати йому на добраніч, — заговорила Лінді, тепер уже на її боці.

— Гарп, ти ж не будеш казати малому, що хвора, правда?

— Ну звісно ж не стане, — відказала Лінді.

— Я... я сумніваюся, що варто казати йому ще й про дитину. Не хочу, щоб він забив собі в голову, що скоро матиме... Господи, Гарпер. Це справді важко. — Здавалося, він силкується, щоб не заплакати. — Хотів би я обійняти тебе зараз, Сестричко.

— Я люблю тебе, Коне, — сказала вона. І хай що собі Джейкоб думав про ці три слова, вони досі важили для Гарпер багато. Ці слова були найближчою подобою заклинання, відомою їй, бо мали в собі силу, якої бракувало іншим.

— Я дам слухавку молодшому, — сказала Лінді ніжним, стишеним голосом, наче заговорила в церкві. Почувся пластиковий шурхіт, коли вона поклала другу слухавку.

Заговорив її брат.

— Не злися. І не зненавидь нас, Гарпер. — Він теж говорив пошепки, у його голосі виразно чувся смуток.

— Я б ніколи не змогла, — відповіла вона брату. — Турбуйтеся одне про одного. Те, що сказала Лінді, це лише правда. Ви все правильно робите.

— Ох, Гарп, — сказав Коннор. Він зробив глибокий, здавлений від сліз подих. — А ось і малий.

На якусь мить, поки він передавав слухавку, запала тиша. Може, тому, що було так тихо, Гарпер почула шум на вулиці — шурхіт гравію та гуркіт великої вантажівки, що неслася дорогою. У ці дні вона відвикла чути звуки транспорту після настання темряви. Було введено комендантську годину.

— Привіт, Гарпер, — заговорив Коннор-молодший, повернувши її думками до світу по той бік слухавки.

— Привіт, молодший.

— Татко плаче. Каже, об сьось головою вдарився.

— Цьомни, і йому покращає.

— Гаразд. Ти плачеш? Чому і ти плачеш? Ти теж вдарилася головою?

— Так.

— Усі б’ються головою!

— Така от видалася нічка.

Щось грюкнуло. Коннор-молодший заплакав.

— Я щойно вдарився головою!

— Не роби так, — відказала Гарпер.

Вона подумки відмітила, відсторонено та напівсвідомо, що велика вантажівка, яку вона чула раніше, і досі була надворі. Досі гуркотіла.

Знову щось грюкнуло.

— Я знову вдарився головою! — вдоволено проказав Коннор. — Ми всі б’ємося головою!