Легенда про Сонну Балку та інші історії
- Автор: Ирвинг Вашингтон
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Знання
- ISBN: 978-617-07-0558-7
- Переводчик: Євген Тарнавський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Легенда про Сонну Балку та інші історії». Краткое содержание книги:
Приблизно 1727 року, саме тоді, коли землетруси так докучали Новій Англії, що змусили впасти на коліна й молитися цілу шеренгу запеклих грішників, у тій околиці жив худий і жадібний чоловічок, котрого звали Том Волкер. Його дружина була така ж скупа, як і він сам. Вони були такі зажерливі, що дурили навіть один одного. Усе, що потрапляло жінці в руки, вона мерщій ховала. Не встигала курка знести яйце, як воно миттю кудись зникало. Її чоловік постійно намагався знайти заховані гроші. На цьому ґрунті постійно виникали конфлікти, під час яких вони намагалися з’ясувати, що має бути їхньою спільною власністю. Подружжя жило в старій халупі, яка стояла самотою і нагадувала якогось голодранця. Біля неї виросли кілька кедрових дерев, які вважаються символом безпліддя. Над комином там ніхто ніколи не бачив диму. Жоден мандрівник не зупинився біля цих дверей. Жалюгідна коняка, ребра якої визирали з-під шкіри, як прути сітки, пленталася в поле, де тоненький килимок моху заледве покривав каміння і міг хіба одурити голод. Тварина іноді висувала голову над огорожею, жалібно споглядала на перехожих і, здавалося, благала звільнити її з цієї голодної неволі.
І про будинок, і про його мешканців йшов недобрий поголос. Дружина Тома була лиха, мала вибуховий темперамент, гострий язик і важку руку. Її лемент часто чули під час сварки з чоловіком, а його обличчя іноді демонструвало, що їхні конфлікти не обмежувалися самими словами. Однак ніхто не ризикував вставати поміж ними. Самотній мандрівник, учувши ці відразливі зойки та лайку як відгомін розбрату, квапився накивати звідти п’ятами, радіючи власній безшлюбності.
Якось, коли Том Волкер перебував досить далеко від своєї оселі, він вирішив повернутися додому коротким шляхом через болото. Як і більшість коротких стежин, це був дуже непевний маршрут. Болото щільно заросло високими похмурими соснами та болиголовом, деякі з цих рослин шугали аж на дев'ятсот футів у височінь, від чого там було темно навіть у полудень, і жили пугачі з усієї околиці. Ще там було повно ям і багна, ледве вкритих бур'яном та мохом. їхня зелена ковдра часто вводила в оману випадкового мандрівника, і той втрапляв у чорну багнюку. А ще були там темні та застояні калюжі, прихисток для пуголовків, гігантських жаб і водяних змій. Стовбури сосен і болиголову лежали в них наполовину затоплені, напівзогнилі та нагадували алігаторів, які дрімають у болоті.
Том дуже обережно намацував шлях крізь цей зрадливий ліс. Перестрибував із купини на купину, не відчуваючи, однак, твердого ґрунту серед глибоких боліт, або обережно, як кішка, зважував рухи, хапаючись за стовбури дерев. Лякався щоразу, почувши раптовий крик бугая або дикої качки, що спурхували над якоюсь самотньою частиною водойми. Нарешті він дістався товщі твердого ґрунту, який нагадував півострів, заглиблений у болото. Це була одна з твердинь індіанців під час їхніх воєн із першими колоністами. Тут вони встановили щось подібне на форт, який розглядали як майже неприступну фортецю і використовували як притулок для своїх дружин і дітей. Майже нічого не залишилося від тієї індіанської споруди, хіба лише насип, що майже зрівнявся із землею й уже заріс подекуди дубами й іншими лісовими деревами, листя яких помітно контрастувало з темними соснами і болиголовом на болоті.
Сутінки вже насувалися, коли Том Волкер потрапив до старого форту, де він вирішив хвильку відсапатися і перепочити. Будь-хто інший, крім нього, не мав би бажання на довше затримуватися в такому самотньому, непривабливому місці, про яке люди вигадали цілу купу лячних історій, що походили ще з часів воєн із індіанцями. Подейкували, що дикуни виконували тут свої обряди й приносили жертви злим духам. Том Волкер, однак, не був людиною, котру могли б злякати такі побрехеньки.