Сповідь суперниці

Якийсь час ми мовчали, і вона далі совала човником по нитках, натягнутих на раму верстата.

— Тобі гірко буде втрачати Гронвуд? — запитав я згодом.

— Було б гірко, якби я не побачила, не зрозуміла, що ви хочете зробити те саме, що й Етельстан. Замок був метою його життя. Це як виконання обітниці, як мрія. А скільки сил він доклав, щоб втілити її! Я навіть трохи ревнувала його до Гронвуда. Він жив ним. А коли вмирав, дуже сумував, що зробив так мало.

— Він зробив дуже багато, Ріган.

— Так. Але сам він так не вважав. А сьогодні, коли ви були там… Я бачила у вас той самий вогонь, те саме бажання, що і в мого бідолашного чоловіка — впокой, Господи, його душу. І я хочу, щоб Гронвуд залишився у вас, у сім’ї Армстронгів.

Мене раптом охопив зачаєний сором. Ця жінка була навіть більше членом сім’ї, ніж я — прибулець зі своїми честолюбними намірами.

— Я побудую цей замок, Ріган. Такий замок, якого ще не бачили в тутешніх краях. І він буде гідний пам’яті Етельстана Армстронга.

Вона посміхнулася.

— Тільки ось я його вже не побачу.

— Та чи обов’язково тобі від’їжджати? Які твої плани?

— Я поїду додому, в Шропшир. Там я вступлю в обитель Діви Марії Шрусберійської, як і вирішила колись, іще до заміжжя. У мене в Шропширі три великі маєтки — Тавісток, Круел і Орнейль. Прибутки з них стануть моїм внеском під час вступу до монастиря.

Назву своїх земель вона вимовила з гордістю і зробила особливий наголос на останньому — Орнейль, — мабуть, найзначнішому. Я теж мимоволі звернув увагу на звучання назви Орнейль. Це видалося мені знайомим. Але тоді я не надав цьому значення.

— Чому ти хочеш заховатися від світу, Ріган? Ти ще не стара, дужа жінка, ще можеш вийти заміж, мати родину.

Вона стиха засміялася.

— Ну, ні. Я вже отримала відведений мені запас кохання і щастя, й меншим не спокушуся ніколи. А те, що вирішила прийняти обітницю… Я ніколи не була красунею і завжди знала, що колись прийму постриг. Це обдумане рішення. Я не хотіла заміж, знаючи, що чоловік не буде ніжним із такою, як я. А в мене достатньо гордості, щоб не віддавати себе цілком тому, для кого я буду обов’язковим, але неприємним доповненням до мого посагу. Тому, хоч і виросла при королівському дворі та люблю світ розкошів, пристрасті й гріха, я знала свою подальшу долю: одного разу покину все це та стану черницею. І Бог свідок, я не вважаю це для себе жертвою. Бо я дуже корислива жінка, сере, і черничий клобук бачився мені лише першою сходиною до подальшого вивищення. Я розважлива і знаю, що такий внесок, як дохід із моїх майорів, моя нормандська родова кров і моє знайомство та дружба з Матильдою Англійською — добра поміч, аби стати колись ігуменею. А ігуменею я хотіла стати завжди. Адже це єдина стезя кар’єри для жінки шляхетного походження. Ігуменя за силою і могутністю — той самий лорд-землевласник. Вона керує землями, маєтками, селами, лицарями; на свій розсуд стягує орендну платню й укладає торгові угоди, судить своїх підданих і віддає накази. Вона має необмежену владу, живе в багатстві й нікому, крім єпископа, не підпорядковується.