![Левіафан прокидається [calibre 5.10.1] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/6/9/2/leviafan-prokidaetsya-calibre-5-10-1-download.jpg)
Левіафан прокидається [calibre 5.10.1]
- Автор: Кори Джеймс С. А.
- Серия: Простір #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Переводчик: Джозефус Алоїзій Міллер
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Левіафан прокидається [calibre 5.10.1]». Краткое содержание книги:
Водовоз «Кентербері», що транспортує лід з кілець Сатурна до станцій Пояси Астероїдів, під час чергового рейсу засікає сигнал лиха від корабля «Скопулі». Прибувши на місце, екіпаж «Кентербері не виявляє на його борту жодної живої душі. Гірше того, рятувальна місія несподівано перетворюється в гонку на виживання. Капітан Джеймс Холден і вцілілі члени його команди стають володарями смертоносної таємниці.
А на станції Церера в Поясі Астероїдів детектив Міллер починає пошуки зниклої дівчини. Розслідування приводить спочатку до «Скопулі», а далі - до Джеймсу Холдену. Зникнення Джулі Мао стає ключем до розгадки жахливого злочину, замовники якого не посоромляться розв'язати повномасштабну війну між Землею і Марсом, щоб досягти своїх цілей.
Джим було відкрив рота, але, не знайшовши що відповісти, закрив його назад.
– У нас є оцтовий крем, – голос лікаря підвищено бринів, – але немає знеболюючого. Як вважаєш, що нам більш потрібне на рятувному шаттлі? Якби ми знайшли когось на тому зламку із запущеними ГБ, то були б готові. Зламана кістка? Тобі не пощастило. Просто доведеться потерпіти.
– Слухай, Шеде, – Голден намагався перебити.
– А сюди-но глянь. Немає препаратів для прискорення коагуляції. Якого біса? Типу взагалі без шансу, що хтось при рятівній операції отримає кровотечу. Та ну! Я веду до того, що в нас чотири випадки сифілісу зара на «Кенті». Найдавніша хвороба, згідно підручників, а ми все ще не можемо йому зарадити. Я казав хлопцям, хвойди на станції Сатурна перетовкли кожен льодовоз, що туди заходить регулярно, так що користуйтесь гумою. Та чи вони слухали? Ага, зараз осьо. Отже, ми тут із сифілісом, а ципрофлоксацина зась.
Голден відчув, як його щелепа відпадає, схопився за одвірок і посунувся в кімнату.
– Усі на «Кенті» мертві. – Кожне слово Голден намагався робити зрозумілим, сильним і брутальним. – Усі мертві. Ніхто не потребує антибіотиків. Ніхто не потребує мазі від бородавок.
Шед припинив говорити, і з нього вийшло все повітря, наче його живіт хто проколов. Він зачинив усі шафки на складі і точними мікрорухами вимкнув екран з переліком препаратів.
– Я знаю, – нарешті відповів лікар тихим голосом, – я не дурний. Мені лише треба трошки часу.
– Усім треба. Та ми застрягли в цій бляшанці разом. Буду чесним: я спустився сюди, тому що Наомі за тебе хвилюється, але як я вже тут, то знай: в тебе клямка впала. Та нічого, бо я капітан і це моя робота. Але я не повинен допустити, аби через тебе впала клямка в Алекса чи Амоса. За десять днів нас підбере марсіянський лінкор, а це лякає і без з’їхавшого з котушок лікаря.
– Я не лікар, я просто технар, – відповів Шед стиха.
– Ти НАШ лікар, окей? Для нас чотирьох на цьому судні ти наш лікар. Якщо в Алекса почнеться посттравматичний синдром і потрібні будуть ліки, аби тримати його вкупі, то він звернеться до тебе. А якщо ти тут триндітимеш про бородавки, то він розвернеться і, повернувшись до кабіни, буде дуже кепсько виконувати обовязки пілота. Хочеш поплакати? Роби це разом з нами. Ми сядемо на камбузі, нап’ємося і ревтимемо, як діти. Але робитимемо це разом і в безпечному місці. Більш тут унизу не ховайся.
Лікар кивнув:
– Ми можемо це зробити?
– Зробити що? – перепитав капітан.
– Налигатися та плакати як діти?
– З біса, так! Це в офіційному розкладі на цю ніч. Доповісте про прибуття на камбуз о 20.00, містере Гарві. Принесіть чашку.
Шед почав було відповідати, але тут ожила загальна трансляційна система, і Наомі звернулася до капітана:
– Джиме, повертайся до рубки.
Той на хвильку поклав руку на Шедове плече, а потім пішов.
У рубці Наомі знову мала на екрані комунікаційне вікно і стиха спілкувалася з Алексом. Той кивав і знизував плечима. Тепер на її екрані з’явилася мапа.
– Що сталося?
– У нас повідомлення по вузькому променю, Джиме. Промінь зафіксовано і передача почалася лише пару хвилин назад, – доповіла жінка.
– З «Доннаджера»?
Марсіянський лінкор був єдиний, на погляд капітана, в радіусі дії чиїх комунікаціних лазерів вони знаходились.
– Ні, з Поясу, – відповіла старпом. – Але не з Церери, Ероса чи Палласа. З жодної з великих станцій.
Вказуючи на маленьку точку на екрані, Наомі продовжила:
– Сигнал надійшов звідси.
– Це пустий простір.
– Аж ніяк. Алекс перевірив. У цій точці наявний великий будівельний проект «Тихо». Деталей замало, але відбиття радару досить сильне.
– Хтось має комунікаційну систему, яка дозволяє направити точку розміром з твій анус за більше ніж 3 астрономічні одиниці на нас, – поділився своїми враженнями Алекс.
– Так, це вражає. Що нам повідомила точка розміром з анус? – запитав Джим.
– Ти ніколи не повіриш у це, – мовила Наомі і запустила відтворення.
На екрані з’явився темношкірий чоловік з важкими вилицями землянина. Сиве волосся, на шиї вузлуваті м’язи. Він посміхнувся і сказав:
– Вітю, Джеймсе Голдене. Моє ім’я Фред Джонсон.
Голден натиснув на паузу.
– Десь я його бачив. Пошукай у бортовій базі даних це ім’я.
Наомі не поворухнулась. Лиши дивилася на нього з непорозумінням на обличчі.
– Що?
– Це Фредерік Джонсон, – відповіла вона.
– І що?
– Полковник Фредерік Люций Джонсон.