Вітіко
- Автор: Штифтер Адальберт
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Бібколектор
- ISBN: 978-617-7013-41-8
- Переводчик: Петр Таращук
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вітіко». Краткое содержание книги:
— Вітіко!
— Туди ти повинен іти сам, — шепнув священик.
Вітіко пішов повз озброєних людей у високі двері, оповісник — разом із ним, двері за ними зачинили, і Вітіко постав перед з’їздом.
Зала була дуже велика. В задній частині і з боків купчилися люди. Тільки там, де стояв Вітіко, був чималий вільний простір. Вітіко міг бачити всіх, і всі могли бачити його. Попереду зборів, там, де стояв довгий стіл із письмовим приладдям, сидів єпископ Празький Сильвестр. Ліворуч від нього сидів єпископ із темними очима і каштановою бородою, якого Сильвестр назвав Здиком, єпископом Оломоуцьким. Далі сиділи численні абати і духовні особи. Збоку сиділи священики, що належали до підлеглих єпископів і абатів. Попереду зборів сидів ще й чоловік в оксамитному темно-пурпуровому широкому вбранні, підперезаному поясом, на якому, проте, не було меча. На голові він мав темно-пурпуровий шолом з білою пір’їною. На його вбрання спадала сива борода. Поряд із ним сидів чоловік у сірому вбранні та зеленому шоломі з білою пір'їною і сивим волоссям. То був Сміл, один із воєнних проводирів, Вітіко бачив його під час походу в Саксонію. Поряд зі Смілом сидів чоловік у чорному вбранні, чорній шапці з сірою пір’їною і сивою бородою, а потім ще багато інших людей у дорогих шатах. Позаду них сиділи рядами ошатні й прикрашені шляхетні богемські пани. Кожен мав меч. Вітіко не знав нікого або ж нікого не міг упізнати серед такого скупчення. Серед тих, хто сидів у найдальшому кутку, Вітіко, як здавалося йому, помітив обличчя вершника, якого коло Чинова назвали сином Начерата. А ще побачив чоловіка, якого, здавалося, тоді назвали Велиславом. Помітив і ще одного чоловіка з того товариства, проте не знав його ім’я.
Зайшовши до зали, Вітіко лівою рукою зняв свій шкіряний шолом, уклонився, правою рукою пригладив локони і стояв, спрямувавши очі на збори.
У залі, коли Вітіко заходив до неї, панував гучний гамір, як звичайно буває, коли багато людей збираються в одному приміщенні, і той гамір, коли він зайшов, лише погучнішав. Багато хто підводився, щоб побачити його, а чимало людей позаду стали на ноги, щоб мати змогу краще дивитися вперед.
Коли гамір трохи вщух, підвівся один священик, що сидів коло єпископа, вийшов на вільний простір перед столом і гукнув:
— Я абат із Кладрубів!
Потім замовк, а оскільки ніхто не заперечив і запанувала майже цілковита тиша, заговорив:
— Дорогі можновладні та добромисні! Ми зібралися сьогодні в цьому замку на такий важливий і поважний з’їзд, яких було дуже мало в нашій країні. Коли лихо, яке видається тепер близьким, здавалось, уже загрожувало, чимало вірних людей почали радитись, яких заходів можна було б ужити, щоб не постало лихо, яке вже не раз виникало в наших землях під час зміни на князівському престолі. Коли серед людей поширилася чутка, що так само може статися й тоді, коли наш ясновельможний князь Собеслав буде покликаний до вічного життя в товаристві своїх братів, батька-матері й предків, то прийшло дуже багато шляхетних панів нашої держави, які розповіли про своє становище та маєтності й вимагали пустити їх на з’їзд. Отож сьогодні в цій залі зібралась нарешті рада для поважних міркувань про справи і пошуків виходу. Але, перше ніж рада змогла зосередитися на предметі своїх роздумів, сталась одна оказія, яку й треба насамперед якось вирішити. Приїхав молодий вершник, якого прислав наш могутній князь Собеслав, щоб він дізнався, що вирішили шляхетні пани держави, і повідомив йому. Тому він хоче звернутися до з’їзду з проханням дозволити йому послухати всі обговорення і постанови. Але його перше клопотання полягає в тому, щоб рада дозволила йому самому викласти своє прохання. Оскільки внаслідок опитування розважливих людей, а потім на нашій раді ми вирішили, що його треба вислухати, і оскільки я сам провів це опитування і порушив дане питання на з’їзді, я повідомляю тепер, що оцей юний посланець стоїть перед вами, щоб сталося те, чому судилося, і щоб ті, хто ще хоче висловитись, перше ніж слухати його, сказали своє слово.
Виголосивши цю промову, абат з Кладрубів повернувся на своє місце й сів.
Після нього підвівся чоловік у чорному вбранні з сивою бородою, що сидів коло Сміла, вийшов на вільний простір й вигукнув:
— Я Бен, військовий проводир і другий голова цих зборів. — Коли люди приготувалися слухати його, він знову заговорив: — Тепер нехай виступають ті, хто зголосився говорити про допуск посланця. Перший знає своє місце, а кожен наступний знає свого попередника.
Сказавши, Бен знову сів.
Одразу по тому серед зборів підвівся чоловік у чорному вбранні, на його чорній ведмежій шапці стирчала вороняча пір’їна, він мав чорне волосся на голові й чорну бороду. Не сходячи з місця, він вигукнув: