Вітіко
- Автор: Штифтер Адальберт
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Бібколектор
- ISBN: 978-617-7013-41-8
- Переводчик: Петр Таращук
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вітіко». Краткое содержание книги:
— Мамо, батько спить? — запитав другий хлопчик.
— Ні, Вацлаве, — відповіла жінка, — але йому треба спочити.
— Та ми завжди тихенько сидимо, — скривився хлопчик.
— Треба ще якийсь час посидіти тихо, — наполягла жінка.
Хлопчик, що виходив, повернувся в супроводі озброєного чоловіка.
— Бореше, — сказала жінка, — князь відправляє цього вершника посланцем. Він має вибрати собі коня і отримати все потрібне.
— Я підготую все якнайшвидше, — запевнив Бореш.
— Де Владислав? — запитала жінка.
— Поїхав у ліс і невдовзі повернеться, — відповів Вацлав.
— Скажеш, коли він повернеться, — попросила жінка. — Бувайте здорові, велебний отче, а тобі, Вітіко, щасливої дороги.
Жінка знову пішла до кімнати хворого. Священик, що був підвівся, знову сів, а Вітіко і Бореш пішли до іншої кімнати. Там товклося багато людей: слуг, священиків та інших. Чоловіки перетнули кімнату, вийшли в передпокій, спустилися сходами вниз і пішли до стайні.
Минула година, Вітіко відчинили браму, і він поїхав на чорному князівському коні по засніженій стежці на захід. Вітіко обмотав собі ноги в стременах у грубі тканини, прикрив хутром шкіряний обладунок, накрив шолом шматком ведмежої шкури, руки теж замотав у хутро. В правій руці він тримав коротенький дротик, а на поясі в нього висів меч. Він їхав так прудко, що вранці четвертого дня доїхав до Праги.
Пошукав заїзду, завів коня в стайню, почистив одяг і з'їв щось на сніданок. Потім пішов до дому єпископа. Постукав молоточком у двері. Воротар відчинив, повів Вітіко до сходів, а потім сходами до передпокою, де передав його чоловікові в сутані. Той запитав, чого хоче гість. Вітіко відповів, що він князів посланець і назвав своє ім’я. Потім його завели в теплу кімнату, де під балдахіном стояв великий хрест Спасителя. Двері коло хреста, сказав чоловік, ведуть до єпископа, проте Вітіко має зачекати, бо єпископ саме розмовляє з одним високим паном.
Вітіко став коло вікна й чекав. Чоловік сів на лаву.
Згодом двері коло хреста відчинилися, і вийшло двоє чоловіків. Обидва були у фіалково-синіх сутанах. Один мав високе чоло й темні очі, а каштанова борода спускалася йому на сутану. Другий мав сині очі й сиву бороду. В кожного висів на грудях золотий хрест.
Виходячи, чоловік із каштановою бородою сказав другому:
— Навчіться пізнавати його.
— Я знаю його, знаю, — запевнив чоловік із сивою бородою.
Потім обидва мовчки пройшлися по кімнаті до вхідних дверей. Там вони попрощалися, чоловік із каштановою бородою вийшов, а з сивою бородою повернувся в кімнату, з якої обидва були виходили. Тепер у ту кімнату подався й проводир Вітіко. За хвилину повернувся й завів Вітіко всередину.
Вітіко зайшов і побачив, що чоловік із сивою бородою та синіми очима стоїть серед кімнати. Проводир вийшов.
— Я єпископ Сильвестр, — промовив господар.
— Мене послав князь Собеслав, — пояснив Вітіко.
— Тож будь благословен і сідай на стілець, — запросив єпископ.
Вітіко сів, єпископ сів на другий стілець і запитав:
— Ну, а тепер скажи: як я розпізнаю твоє послання?
— Бо його кажу я, — відповів Вітіко, — а завдяки цьому знакові ви допоможете мені.
Вітіко витягнув із куртки червону оксамитову скриньку, дістав із неї хрестика й подав єпископу. Єпископ узяв його, поцілував і віддав Вітіко.
— Коли він дав тобі цього хрестика?
— Чотири дні тому вранці, — відповів Вітіко.
— Він дістав його з ліжка?
— Він підняв руку від ведмежої шкури на ліжку, сягнув до скрині за ліжком, дістав звідти скриньку з хрестиком і вклав її мені в руку, — розповів Вітіко.
— Добре, — схвалив єпископ. — Чого ти хочеш?
— У Вишеграді провадять нараду, — відповів Вітіко, — і я повинен дізнатися, що вони кажуть і що задумують, і доставити князю правдиву звістку.
— Тож я, дитино, розповім тобі, що знаю і що можу розкрити, а ти тоді їдь до князя й перекажеш йому, — запропонував єпископ.
— Це означатиме, що я не дізнаюсь, які їхні наміри, і не принесу князеві правдивої звістки, — заперечив Вітіко. — Адже ви, превелебний єпископе, самі сказали, що не знаєте всього і не все можете розкрити.
— Що ж, і як ти хочеш дізнатися про це? — запитав єпископ.
— Я піду на з’їзд і слухатиму, що там кажуть і що вирішують, — відповів Вітіко.
— Хочеш піти туди! — вигукнув єпископ. — Бідолашна дитино, вони оголосять тобі вирок, а потім виконають його.
— Не знаю, — стенув плечима Вітіко, — але я повинен намагатися виконати свою обіцянку князеві.