Вітіко

— Адельгайдо, дізнайся, чи юнак, який у неділю був у передпокої, ще є десь у замку або поблизу, і нехай він зайде до мене.

Жінка підвелася і вийшла. За хвилину повернулася й мовила:

— Він ще тут, його знайдуть і пришлють до тебе.

Сказавши, жінка знову сіла на своє місце.

Небагато минуло й часу, як слуга відчинив двері й завів Вітіко, що й далі був у шкіряному обладунку.

Князь кивнув слузі, щоб той вийшов, а потім сказав:

— Адельгайдо, ти здогадалася, кого я мав на увазі. Підступи ближче, Вітіко.

Вітіко ступив кілька кроків від дверей і підійшов до князя.

— Ти повинен підійти аж до ліжка, — мовив Собеслав.

Вітіко підійшов, зупинився і дивився на князя. З його непокритої голови звисали на плечі русяві локони. Шкіряний шолом він тримав у руці.

— Вітіко, — заговорив князь, — ти був розумним у нашому з королем Конрадом поході в Саксонію, ти не належиш до жодного шляхетного роду моєї держави, в тебе чесний погляд, і ти не зрадиш мене. Візьми найкращого коня, що є в замку, захистися добре від холоду та їдь у Прагу. Там у Вишеграді скликали з'їзд і радяться, що буде після моєї смерті. Дізнайся, що вони кажуть і що наміряються робити, і привези мені назад докладну звістку. Я дам тобі золотого хрестика, покажи його єпископові Сильвестру, він допомагатиме тобі. Ти заприязнився з людьми навколо мене і виконаєш моє доручення.

— Ясновельможний пане, — озвався Вітіко, — якщо я привезу тобі правдиву звістку, чи будеш ти потім карати ті землі, які діють проти тебе?

— Ні, мій юний вершнику, — відповів князь, — я лише почую, що діється, а потім помру.

— Тож я йду і принесу тобі правдиве повідомлення, — пообіцяв Вітіко.

— Нехай Господь береже тебе, — побажав князь. Потім сягнув рукою до дерев'яної скрині, що стояла за ліжком, і дістав звідти скриньку, обтягнену червоним оксамитом. Відкрив її і взяв золотого хрестика: — Ось хрестик, — додав він.

Потім знову закрив скриньку й подав її Вітіко, що взяв її й заховав у куртці. Потім уклонився князеві та жінці й пішов до дверей. Жінка підвелася, підступила до нього і сказала:

— Нехай Господь благословить тебе, юний вершнику, і зберігай вірність, допоки житимеш.

Вітіко промовчав, а жінка пішла попереду нього до дверей і першою вийшла. В кімнаті, до якої вони зайшли, на численних простелених на підлозі оленячих шкурах гралося троє хлопчиків. На лаві сидів священик.

— Собеславе, — сказала жінка одному хлопчикові, — глянь у кімнаті, чи є там Бореш, і погукай його. Твій батько хоче послати цього чоловіка.

— Добре, мамо, — відповів хлопчик, підскочив і вибіг за двері.