Відлуння у брамі

Василь, добре знаючи свого щедрого роботодавця, стояв мовчки, притулившись до одвірка. Томас присунув собі табуретку і впритул подивився на Макака, який наминав власноруч приготований омлет із шинкою. Від того погляду у хлопця мало виделка з рук не випала — вмів досвідчений агент нагнати страху, коли хотів.

— Згадуй дуже детально, до кожного слова, що тобі розповідав Гусик про людей, у яких опинився портфель, — наказав він юнакові.

— Ну, він сказав, що вони лохуваті якісь.

— Дивакуваті… — наважився підказати Василь, але знітився під поглядом Томаса.

— Між собою спілкуються без матюків, — далі белькотів Макар, — багато-хто серед них одне до одного звертаються на «Ви»…

— А щось дивне, дивовижне вони робили?

— Ніби він такого не казав, ми ж і двох хвилин не говорили, та й чути було погано. Гусик ще сказав, що там якась бійка зчинилася.

— Чому раніше не сказав мені про бійку?

— Ви не питали. Та мало через що люди могли побитися — таке ж частенько трапляється.

— Еге, особливо поміж людьми, які одне одному «викають», — знову подав від дверей голос Василь, і цього разу Томас лише хитнув головою, погоджуючись:

— Доведеться тобі ще раз розпитати твого Гусика недорікуватого, а зараз залиш нас із паном теософом.

— Може, краще поговорити з тим Гусиком мені або Вам? — запитав Василь, коли Макака вийшов до кімнати дивитися телевізор.

— Не слід недоліткові чути наші голоси. У них добра звукова пам'ять, — заперечливо хитнув головою Томас. — Для Макара я маю ще одне завдання, — він поклав на стіл чотири видовжені пристрої, чимось схожі на електричні підпалювачі для газових плит. — Це звичайнісінькі лазерні указки, — пояснив Василеві, — хіба що потужніші за звичайні, а ще їм знадобиться ось це, — він дістав потужний бінокль.