Відлуння у брамі

Старший за званням, який походив із незаможної робітничої родини, перебрався до Києва, певний час вів розкішний спосіб життя, а тоді протаранив на своєму «Феррарі» огорожу набережної під Кузнецьким мостом і влетів у Дніпро навпроти Рибальського острова. Не виплив, бо був «під кайфом».

Його підлеглий в оперативній групі виріс у міцній селянській родині. Він узяв на рідній Кіровоградщині в оренду стонадцять гектарів землі, купив цукровий заводик, завів тисячорогу череду голландських корів, школу в рідному селі збудував. Але прийшли до нього нечемні дядьки і заявили, що слід «громадянинові хвермеру» ділитися з рідною владою, а то й до кримінальної справи можна дохазяйнуватися. Досвід колишнього офіцера підказав, що за такої ситуації долю випробовувати не слід. Він нишком спродав своє господарство якомусь наївному австріяку — і чкурнув за океан на благословенний берег річки Святого Лавріна[18], де й продовжив фермерствувати. Вже й синок його в університеті Торонто кібернетику вивчає. З містером фермером також поспілкувалися ґречні джентльмени з Ленглі і з’ясували, що таки нічого, окрім названого Хазяїном, у схованому портфелі не було. Вони із напарником усе чесно поділили між собою — і гроші, і камінчики. Записку ж до родини нишпорки спалили прямо там, де знайшли портфель — як небезпечне свідчення привласнення коштовної знахідки.

Томас усе ж не міг змиритися з думкою про те, що з Йосипом Бланком трапився несподіваний напад філантропії, і той старий портфель не має цінності. Однак особистість рудого товстуна ніяк не в’язалася з альтруїзмом. Ну не зробив би він музеєві безкорисливої пожертви — бодай і незначної. Начальство шпигуна побурчало для годиться, але погодилося із його вимогою узятися за Петра Булигу.