Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Сторож опустив малу на долівку та пішов сердитий сходами вниз. Вона попленталася за ним услід. В тому місці, де сходи ставали ширшими, ліворуч були двері до кімнатки сторожа. Поруч з ними підлога до самого долу йшла під кутом, відповідно до нахилу покрівлі. І там стояв великий кошик, а в ньому сиділа товста сіра кицька й застережливо сичала: кошик був домівкою, в якій жила вся її сім’я, тому вона застерігала кожного, хто проходив повз, що йому не варто втручатися в котячі сімейні справи. Гайді спинилася і зачудовано глянула на кицьку: такої здоровенної їй ще не доводилося бачити. Кицька жила у дзвіниці не просто так, подібно до сторожа вона була тут на службі: в старій вежі жило так багато мишей, що кицька без зайвих зусиль мала чим поживитися і на обід, і на вечерю, і на сніданок.

Сторож помітив здивування дівчинки:

— Підійди, не бійся. Вона нічого тобі не зробить, поки я поруч. У неї — кошенята, і ти можеш на них глянути.

Гайді підійшла ближче. Те, що вона побачила в кошикові, викликало в неї бурю емоцій:

— А які гарненькі, які маленькі кошеняточка! — в захваті вигукувала вона раз у раз і стрибала навколо кошика, щоб розгледіти, як комічно вовтузилися, кривлячи свої мордочки та перелазячи одне через одного сім чи вісім кошенят.

— Хочеш, дам тобі одне? — запитав посміхаючись старий, задоволено спостерігаючи за радістю Гайді.

— Мені? Назовсім? — почала допитуватися мала, не вірячи в своє щастя.

— Ну звичайно, можеш навіть двох узяти, а то й усіх позабирати. Якщо вдома маєш стільки місця.

Для сторожа була своя вигода: віддаючи кошенят він не мусив їх позбуватися в більш жорстокий спосіб.

Дівчинка була на сьомому небі від щастя: до величезного дому, де вона тепер мешкала, можна було забрати всіх! А як здивується та радітиме Клара, побачивши цих милих створінь!

— А як мені їх забрати? — запитала Гайді й хотіла швиденько схопити кількох, проте товста кицька люто засичала й стрибнула їй на руку.

Мала перелякано відсахнулася.

— Я тобі їх принесу, ти тільки скажи куди, — сказав сторож, гладячи кицьку, щоб до неї знову повернувся хороший настрій.

Кицька була його добрим другом, з яким він вже багато років мешкав у цій старій дзвіниці.

— Принесіть їх до великого будинку пана Зеземанна. Там на дверях золота собача голова, з кільцем у зубах, — пояснила Гайді.

Старий добре знав цей будинок. За роки проведені у дзвіниці він вивчив кожен будинок в околицях, крім того Себастян був його давнім приятелем.

— Я знаю, де цей дім, — зауважив старий, — але кому маю принести котенят? За ким питати. Ти ж бо не належиш до родини Зеземаннів?

— Я ні, але Клара надзвичайно радітиме, коли принесуть кошеняток!

Сторож вже хотів спускатися додолу, проте Гайді ніяк не могла покинути гарненьких котенят, вони так цікаво гралися!