Божественна комедія

Так лютий звір з іменням Геріона З’явився враз на кам’яному тлі, 25 А хвіст був – мов розчахнута колона, Й стояли сторч отруйні два кінці, Неначебто жало у скорпіона. 28 Сказав вожай мій: «Маєм, як ловці, Від нашої дороги відхилитись До чудиська, що сіло на луці». 31 Поквапились праворуч ми спуститись І кроків з десять стежкою пройшли, Стараючись піском не обпалитись. 34 Коли до звіра близько вже були, Побачив тіні я, що в спогляданні Сиділи коло прірви серед мли. 37 Тоді учитель: «Кладучи в вивчанні Край дослідам, ти подолай свій страх, — Сказав, – і розберись у їх стражданні. 40 Веди розмову там в скупих словах, А я домовлюсь, як би над цим долом Нас переніс він на своїх плечах». 43 Так вирушив палючим сьомим колом Я сам-один, без друга, боязкий, Поміж народом, мученим і голим. 46 У них в очах світився біль різкий, Чи тут, чи там, віддавшись небезпеці, То пломінь відсували, то піски. 49 Так само роблять пси в нестерпній спеці Ротами й лапами, коли кусать Почнуть їх блохи, мухи а чи ґедзі. 52 Я в лиця намірявся заглядать, Та лютий пломінь падав без упину, І я не міг нікого упізнать. 55 І кожен з них на шиї мав торбину На колір певну й певний знак на ній, Які були за втіху всім єдину. 58 І в одного на довгім гамані Я вздрів лазур небесного ефіру, Що лева мала обриси ясні. 61 А інший, що являв покуту щиру, На капшуку, червоному, як кров, Мав гусака, білішого від сиру. 64 І той, якому вишив білий шов Знак на калитці з синьою свинею, Спитав мене: «А ти чого прийшов? 67 Живий, то б і живою йшов землею, Тут сяде Вітальяно, мій сусід, Персоною гріховною своєю. 70 Це – флорентійці, з Падуї ж мій рід. Мені рвуть вуха, а собі утроби, Волаючи: «Сюди б вельможу слід, 73 Що на торбині змалював три дзьоби!» Скривив тут рота й висунув язик, Неначе бик, не тямлячись від злоби. 76 І я, щоб не розгнівавсь провідник, Мій рятувальник серед звірів хижих, Від тих мордованих скоріше зник. 79 Знайшов я вожая уже на крижах Тварюки, що смирила дику лють. І він мені: «Сил наберися свіжих, 82 Бо тут по сходах тільки так ідуть. Сідай ти спереду, а я позаду, Щоб гострий хвіст не міг тебе торкнуть». 85 Мов той, що над собою тратить владу В припадку лихоманки при грозі, У всякім затінку вбачає ваду, — 88 Таким я став од слів цих, та в сльозі Дав страм мені позбутися відчаю, Як добрий пан несмілому слузі, 91 Я виліз звірю на плече по краю Й хотів сказать, та вимовить не зміг, Лише два слова: «Обійми, благаю!» 94 А той, хто вмів у злигоднях доріг Мене втішать, як я лиш сів, негайно Мене вхопивши, вдержатись поміг, 97 І мовив: «Геріоне, вирушай-но, Але обачно й повагом лети, Нова-бо ноша важить незвичайно». 100 Мов човен, що готується пливти, Назад-назад він подавався звідти, Коли ж відчув, що вільно можна йти, 103 Відразу повернув свій хвіст розвитий І, випроставши, мов вугор, кістяк, Став, лапами махаючи, летіти. 106 Ніколи в світі не лякались так Ні Фаетон, що віжки Божі кинув, Лишивши в небі полум’яний знак, 109 Ані Ікар злощасний, що загинув, Наважившись добратися до зір, Хоч батько і гукав: «Куди полинув?!» — 112 Як я, коли побачив скрізь мій зір Лиш порожнечу і помітив з лиха, Що обмежовує її лиш звір. 115 А він спускався вниз так стиха-стиха, І рух, і напрям зміг я зрозуміть, Бо чув, як сильно вітер знизу диха. 118 Тепер дізнавсь, що справа гримотить Ген водоспад і сіє водним пилом; Не встиг я трохи голову схилить, 121 Як, переляканий новим страшилом, Побачив попереду блиск огнів. І, тремтячи, зіщулився всім тілом. 124 І вздрів я те, чого раніш не зрів: Як ми кружляєм крізь великі болі, Що насувалися з усіх боків. 127 Мов сокіл, що летить уже поволі, Утомлений, не бачачи пташок, Під зойк сокільника: «Немає долі!» — 130 Із піднебесних поверта стежок, Де він даремно сто разів крутився, Й сіда, від всіх подалі, на лужок, — 133 Так Геріон до прірви дна спустився, Під самий-самий бескид сторчовий, І, ледь від наших він осіб звільнився, 136 Зник, як стріла зникає з тятиви.