Божественна комедія

22 Горілиць на піску лежали ті, А ті навпочіпки ген посідали, Або тинялись і самі, й в гурті. 25 Найбільше тих було, що вкруг никали. А тих найменше, хто в стражданнях ліг, Але їх зойки голосно лунали. 28 А на піски, я скільки бачить міг, Повільно йшов дощем вогонь лапатий, Немов без вітру по нагір’ях сніг. 31 Як Александр, уздрівши, що солдати В індійській спеці гинуть під вогнем, Що, впавши з неба, не спішив згасати, — 34 Звелів за кожним стежить пластівцем, Де б він не ліг, топтать його ногою, Бо пломінь гасне легше одинцем. 37 Підпалений небесною золою, Мов з іскри трут, спалахував пісок, Подвоюючи муки ще й жарою. 40 Не спочиваючи, тривав танок Злощасних рук, які пекучі плями Скидали із розжарених кісток. 43 Почав я: «Вчителю, ти перед нами Все змив, крім тиску демонів, який Нас допустити не хотів до брами, 46 Це хто лежить, великий, громіздкий, Незрушно, блискають лиш очі вперті, Мов нехтує вогненні язики?» 49 І той помітив, що слова одверті Про нього я вождеві говорю, Й гукнув: «Який в житті, такий я в смерті! 52 І хай Юпітер, знову повторю, Замучить коваля хоч до загину, — Хай блискавку його востаннє зрю! — 55 Нехай утомить в праці без упину Усіх в жерлі у Етни вогнянім Під гук: «Рятуй, рятуй, Вулкане-сину!» 58 Як у бою під Флегрою труднім; Хай б’є мене він з усієї сили, — Та не здола його звитяжний грім!» 61 Тоді вожай мій, повний гніву й сили, — Цих слів я в нього не передбачав: «О Капанею, гонор твій немилий 64 Не вмер, тож карі тяжчій ти підпав, Із мук ні одна не переважає Тієї, що твій сказ тобі послав. — 67 І, втишивши обурення безкрає, До мене: – Він в числі сімох царів Брав Фіви, зневажав і зневажає 70 Він Бога і прощення не просив, Тримаючи себе весь час свободним; У грудях в нього лиш пиха і гнів. 73 Ну що ж, рушаймо знов, один за одним, Не йди лиш по гарячому піску, А обминай-но лісом прохолодним». 76 На річку мовчки вийшли ми близьку, Що з лісу винесла червону воду, — Цю барву досі згадую жаску, — 79 Як Булікаме витікає з броду Туди, де воду грішниці беруть, Так на пісок несла ця річка воду, 82 Собі в камінні прокладавши путь. І я помислив, а чи не сюдою Удвох нам треба далі йти, мабуть. 85 «З усього, що ми бачили з тобою Відколи перейшли той вхід, куди Усім пройти приречено судьбою, 88 Такої погляд твій не знав води, Щоб викликала сильне здивування; Вона вгашає всі вогню сліди», — 91 Так вождь свої закінчив міркування, І я просив, нехай не відмовля В поживі, раз моє збудив бажання. 94 «У морі спорожніла є земля, — Почав він, – що спрадавна Крітом звали, Коли ще світ наш був як немовля. 97 Там є гора, яку в віках вславляли Струмки й діброви; Іда – назва їй: Тепер її потроху занедбали. 100 Там Реї син у схованці своїй Безпечно спав, і мати його крики Глушила в галасливості бучній. 103 У тій горі стоїть старик великий, Що від Дам’яти спину відверта, Як в дзеркалі, у Римі бачить лики. 106 А голова вся щирозолота. І щиросрібні в нього руки й плечі, А з міді все – до низу живота. 109 І дві ноги суціль – залізні речі, Крім глиняної правої ступні, Яка важкі трима кістки старечі. 112 Крім золота, на часточки дрібні Потріскане все тіло, і холоне Сльоза із щілин на печернім дні 115 І в Ахероні, Стіксі й Флегетоні Тече цим долом, де мерцям тюрма; Скидаючи ті струмені червоні 118 В провалля, звідки виходу нема, Утворюючи став, що звуть Коцітом. Ти вздриш його, тож мовити дарма». 121 І я йому: «У разі нашим світом Ще протікає цей страшний потік, Чому лиш тут для ока став одкритим?» 124 І він: «Ця вирва – наче лійка рік. Крута, як бачиш, кам’яниста, гола; Йдучи по ній униз у лівий бік, 127 Всього іще не обійшли ми кола, Й яких новин нам не пошле Плутон, Від здивування ти не зморщуй чола». 130 І знов я: «Вчителю, де Флегетон, Де Лета? Проминаєш це мовчанням, А той тече, ти кажеш, з слізних лон?» 133 І він: «Обом я радий запитанням, Та відповіддю на одне із них Звучить тут струм червоним клекотанням. 136 Побачиш Лету, та не в ямах цих, А там, куди приходять обмиватись, Коли зника спокутуваний гріх. — 139 І ще сказав: – Пора нам відправлятись Туди, де буде найзручніше нам, Де ноги в нас не будуть обпікатись, 142 Бо гасить пара всякий вогник там».