Посол мертвих

Він роззирався.

— Хто картини малював?

— Мій син Алекс.

— Непогано, Адо. Ніколи не знаєш наперед, ким людина стане.

Риси його обличчя були тонкі та дрібні, й вона бачила, як Антон зі шкіри пнеться, силкуючись поводитися так, аби їй було затишно, — наче то вона у нього в гостях. Скільки сивини на його скронях! Востаннє вона бачила його палким юнаком, сповненим фантазій про літературу. Чому ж їй так страшно?

Немовби читаючи її думки, Антон мовив:

— Не бійся. Я сьогодні зранку про Волта Вітмена вже не розповідатиму, навіть про Емілі Дікінсон не буду.

Ада насилу змусила себе кивнути. Чому її паралізувало?

— Адо, я маю дещо тобі сказати. Зовсім божевільне. Ти не зобов’язана відповідати. Подумай, скільки треба, подумай. Я у Нью-Йорку на кілька днів, до старих друзів у гості ходитиму, щось говоритиму в різних товариствах — де від мене всі не сахатимуться.

Ада, яка й далі була вдягнена в червоний вовняний халат і взута в червоні капці, не мала навіть косметики на обличчі. Урешті вона змогла промовити:

— Що ж це таке, Антоне?

— Цей голос не змінився. Значно менше змінився, ніж тобі здається. Ми не могли повернутися додому — це правда. Та життя після війни не було нестерпно жахливе. Я маю гідну роботу в технічному коледжі. Місто негарне, студенти — не Ейнштейни, та влітку я вирушаю в похід до Озерного краю і працюю в читальні бібліотеки Британського музею… Ну, і власне, Адо, — мовив він, нервово смикаючи краватку. — Я хочу, щоби ти повернулася зі мною до Англії. Я довго чекав, не наважувався спитати, бо… ну, через багато речей, але зараз усе готово, і я живу відносно стабільно, і, сподіваюся, тобі сподобається.

Ада здригнулася: такого вона не очікувала.

Знову запала довга тиша, і вона промовила:

— Поети формулюють думку, збирають слова… Це — інше…

Антон дивився на килим. Потому підсмикнув холоші, поклав руки собі на коліна і нахилився вперед.

— Звичайно. Та ось чого я прошу. Я тобі залишу дещо.

Він узяв валізу, розстебнув її й вийняв щось схоже на книжку в м’якій обкладинці.

— Журнал. Тут моє оповідання. Я хочу, щоби ти його прочитала. А потому на тому тижні впустила мене до хати.

Ада похитала головою.

— Те, що ти написав у журналі?

— Я знаю, як це — жити на шпальті. Ніхто не бачить твого обличчя. Ти почуваєш правоту. Самовпевненість. Усе-таки прочитай.

Антон підвівся.

Ада провела його до дверей.

— Бувай, — лагідно сказав він, простягнувши руку. — Було дуже славно. Чекатиму на наступну зустріч.

Ада похитала головою. Тоді поцілувала його у щоку.