Посол мертвих

1

Ада Крук сиділа майже в цілковитій темряві, коли я ввійшов до вітальні. Усе навколо неї здавалось ідеально акуратним, усе було на своїх місцях: журнали та книжки височіли запилюженими стосами на кавовому столику й на столі в кутку. Вишивані завіси притамовували вечірнє світло, надаючи квартирі такого тихого вигляду, як буває в музеї щойно після закриття.

Я поставив торбу, зняв куртку, перекинув її через руку, і на килим посипався сніг. Було холодно. Вікна в помешканні були високі, з розхитаними рамами. Я розім’яв затерплу за час перельоту шию, відкашлявся; в горлі вже трохи дерло. На вилинялих шпалерах було зображено мисливців, котрі навскач доганяли, напевно, лисицю; в мене виникло враження, мовби вони за мною стежать. Менш відповідного цій квартирі візерунку годі було дібрати. Помешкання розташовувалося на третьому поверсі триповерхового будинку в портовому районі у північному Нью-Джерсі, де я народився тридцять із гаком років тому; мешкали там переважно гаїтяни. Та річ була в тому, що Ада сама ті шпалери наклеїла в нещасливу годину, в пам’ять про Антона, поета-емігранта. У цьому світі, щоби кохати поета, треба бути несповна розуму.

Ада, чиє видовжене обличчя з правильними рисами немовби витягували довгі, майже до плечей, сережки, сиділа нерухомо, наче механічна ворожка за склом, — таких раніше показували на ярмарках. «Донно Крук!» — закортіло мені звернутися до неї.

— А ти роздобрів, — привіталася вона.

— Увімкнути світло?

— Навіщо? Я знаю, як ти виглядаєш. Ми обоє знаємо, що є в кімнаті. Відколи ти був тут востаннє, в ній нічого особливо не змінилося.

Мене охопило якесь сум'яття, я неначе забувся. Замість ставитися до Ади як до майбутньої пацієнтки, я відчував, що маю її слухатися, як тоді, коли був хлопчаком.

— Перепрошую, — мовила вона, глянувши повз мене.

Я дивився, як вона підводиться з крісла і важко ступає коридором, тримаючись то за меблі, то за стіни. Довга чорна сукня тепер приховувала ноги, якими вона колись пишалась і виставляла напоказ від колін. Незабаром їй знадобиться ціпок. Поки я фіксував для себе сліди руйнівної дії часу, до кімнати сором'язливо ввійшов її брат Віктор і спитав, чи не хочу я чого-небудь випити. У руці він мав чарку з прозорою рідиною — як мені видалося, горілкою. Між його брезклими губами диміла цигарка. Обличчя його у тьмяному світлі мало колір запраної кавової плями на скатертині.

— Дякую, ні. Чому вона мене викликала?

Того ранку, коли ми з дружиною, як завжди у неділю, читали газету в ліжку, в моєму домі у Бостоні задзвонив телефон. Я почекав, доки ввімкнеться автовідповідач. Коли ж почув, що людина, котра телефонувала, назвалась Адою, матір'ю Алекса, мого друга дитинства, то зняв слухавку. Серце в мене стислося: чому вона, ніколи мені не телефонувавши, раптом вийшла на зв’язок? Я не бачив її від часів нашої розмови після похорону мого батька. Мабуть, Алекс дав їй номер.