Серафіта

— Вона побачила ступню ангела? — перепитав Вільфрід.

— Так, — відповів старий.

— А може, вона розповіла вам свій сон? — спитав Вільфрід.

— То був надто серйозний сон, як мрія вашого життя, — відповів Давид, — я теж його бачив.

Спокій старого служника приголомшив Вільфріда, він покинув замок, запитуючи себе, чи ці дивовижні видіння не нагадували видіння, описані Сведенборгом у творах, що їх він прочитав напередодні.

«Якщо духи справді існують, то вони повинні діяти», - думав Вільфрід, заходячи до священикового дому, де застав пана Бекера на самоті.

— Шановний пасторе, — сказав Вільфрід, — ми бачимо перед собою тільки Серафітину зовнішність, причому зовнішність непроникливу. Не майте мене за божевільного чи за закоханого: переконання не слід ставити під сумнів. Сприйміть мою віру як наукову гіпотезу й постарайтеся все збагнути. Завтра ми сходимо до неї разом.

— Ну й що? — спитав пан Бек ер.

— Якщо її очі ігнорують простір, — провадив Вільфрід, — якщо її думка — це розумний зір, що дозволяє їй побачити всю сукупність речей і пов’язати їх із загальною еволюцією світів; якщо, словом, Серафіта знає й бачить усе, то посадовимо цю ворожку на її таган і примусимо цю невблаганну орлицю, погрожуючи їй, розгорнути свої крила! Ви допоможете мені? Мене пече якийсь вогонь, я хочу загасити його або дати йому змогу спалити мене дотла. Нарешті я відкрив для себе жертву, я прагну її.

— Вам нелегко буде досягти перемоги, бо ця сердешна дівчина…

— Що ця сердешна дівчина?.. — перепитав Вільфрід.