Робін Гуд

І тут Робіна осяйнула довгождана ідея.

Послухай, діду, давай обміняємось одягом, — мовив він, — На додачу я дам тобі сорок шилінгів, щоб ти міг випити вина чи пива.

Ні, ні,— заперечив прочанин, — у тебе одяг добрий, а в мене саме лахміття. Гріх так збиткуватися з старої людини.

Але я говорю серйозно. Швидше скидай свій одяг та бери мій. І ось тобі двадцять золотих монет, щоб ти мав змогу розговітися з своєю братією.

Нарешті прочанин повірив. Робін натягнув його капелюх, який наліз йому лише на маківку, потім одягнув плащ старого, латаний та перелатаний чорними, синіми й червоними клаптями, і такі ж самі штани; ноги він всунув у драні старчачі панчохи, на які взув черевики, що зверху і знизу просили каші. Переодягаючись, він весь час жартував, говорячи, що не пиха, а одяг робить людину людиною, так що прочанин мало не задихнувся зо сміху.

Коли вони прощалися в обох був страшенно кумедний вигляд.

Навіть рідна мати, якби вона була живою, не впізнала б Робіна.

Наступного ранку з досвіту весь Ноттінгембув уже на ногах і, як тільки розчинилися брами, у місто валками посунули жителі околишніх сіл; не кожного тижня траплялося бачити потрійну страту на шибениці, і тому всі поспішали на цю подію, як на великий ярмарок.

Робін Гуд в машкарі прочанина один з перших пройшов через браму і став швендяти по вулицях міста, ніби бачив їх уперше в житті. Нарешті він приплівся на базарний майдан і побачив там три щойно споруджені шибениці

Для кого це приготовано, синку? — запитав він хвацького солдата, який стояв поруч на чатах.

Для трьох молодців Робіна Гуда, — відповів той, — А коли б спіймали самого Робіна Гуда, для нього, будь певен, спорудили б шибеницю утроє вищу. Та Робін не такий дурний, і в пазури шерифа його вже не заманиш.

Прочанин перехрестився.

А кажуть, цей парубок не з лякливих, — прошамкотів він.

Ха! — бовкнув солдат. — Він хоробрий у себе в лісі, де можна сховатися за перший-ліпший пеньок, а от поткнутись на базарний майдан у нього тонка кишка.

Хто ж вішатиме тих бідолах? — запитав прочанин.

Цього шериф ще не вирішив. Та ось він і сам, можеш спитатися в нього.

І солдат, виструнчившись, немов закам'янів на місці, бо в цей час у супроводі особистої варти з'явився шериф, який гордовитою ходою підійшов до шибениць, щоб оглянути їх на власні очі.

Благослови тебе господи, вельмишановний шерифе! — мовив прочанин. — Хай зійде на тебе небесна благодать! Що ти даси дурному дідуганові, як він сьогодні буде катом?

А хто ти такий? — грубо запитав шериф.

Я бідний старий прочанин. Але я можу висповідати грішні душі і з благочестям повісити грішні тіла.

Чудово! — вигукнув шериф. — Сьогодні катові належатиме тринадцять пенсів, а від себе я додам дещо з одягу, щоб ти міг скинути оте лахміття.

Пошли вам господи здоров'я, — відповів прочанин і в супроводі солдата-вартового пішов до в'язниці готувати приреченних до страти.