Робін Гуд

А я Маленький Джон, — охриплим із хвилювання голосом додав м'якосердий велетень.

Боюсь, що ніхто й ніщо мені тепер не допоможе, — відповів незнайомий юнак, — А втім, слухайте. Вчора я домовився з коханою дівчиною, що незабаром ми одружимось. А тепер її забрали у великий замок, і вона має стати під вінець з одним старим лицарем. А мені без неї світ немилий, і я хоч зараз готовий лягти в домовину.

Та як же це! — вигукнув Робін, і в його очах спалахнули злі вогники, — Чим здобув старий лицар таку несподівану перемогу?

Все дуже просто, ваша милість. Норманни знущаються з нас, як тільки хочуть, і користуються такими привілеями, що ніхто їм не може перечити. Цей старий хрестоносець вернувся з Палестини й зазіхав на землю, на якій живе моя наречена. Хоч клапоть той і невеличкий, зате всі права на нього належать їй. Але її брат наказав, щоб вона вийшла заміж заради титулу, і домовився з старим лицарем, що вінчання відбудеться сьогодні.

— Ганьба! Але ж їй-право… — почав був Робін.

Вислухайте мене до кінця, ваша милість, — не дав йому закінчити юнак, — Можливо, ви вважаєте мене слиньком, ккии навіть не пробував боротися. Але зважте на те, що до цього лицаря просто не доберешся. Слово честі, я одразу прибіг до замку й зажадав, щоб мені повернули кохану. Та лицар тільки позбиткувався з мене, визираючи з-за високого зубчастого муру, а потім вислав своїх людей, щоб вони мене побили. Одного негідника я пожбурив у колючі кущі, другого — в діжку з водою, а третього сторч головою вкинув у рів. Та всіх я не міг подолати. Вони накинулись на мене гуртом, мов собаки, жорстоко побили і, глузуючи, прогнали геть.

Просто жах! — буркнув Маленький Джон. Він сидів, схрестивши ноги, й уважно слухав гірку сповідь незнайомого юнака. — Як ви гадаєте, отче Туку, маленька бійка може полегшити душу людини?

Кровоспускання кровопивцям навіть корисне, — відповів той.

А дівчина тебе кохає? — запитав Робін Гуд.

Слово честі, вона мене дуже кохає,— відповів менестрель. — Вона подарувала мені маленьку каблучку, з якою я не розлучався сім довгих літ.

Як тебе звати? — знову запитав Робін Гуд.

Алан Дейль, — відповів юнак.

А чим ти мені відплатиш, Алане Дейлю, — сказав Робін Гуд, — якщо я поверну тобі твою кохану?

У мене немає грошей, крім оцих п'яти шилінгів, — відповів Алан. — Та хіба ж ви не Робін Гуд?

Робін ствердно кивнув головою.

В такому разі, якщо хто й може мені допомогти, то тільки ви! — палко вигукнув Алан Дейль. — І якщо ви повернете мені кохану, я заприсягаюся довіку вам вірно служити.

Тепер ми бачимо, що ти справжній мужчина, — відповів Робін, — і з радістю допоможемо тобі. Скажи тільки, де й коли має відбутися вінчання?

В плімптонській церкві, що миль за п'ять звідси, о третій годині дня.

Отже, рушаємо до Плімптона! — вигукнув Робін, скочивши на ноги, і швидко почав віддавати команди: — Вілле Стютлі, ти з двома дюжинами хлоп'ят засядеш до третьої години дня навпроти гілімптонської церкви! Ти, друже Маче, звари цьому хлопцеві кашки, — сьогодні в нього не повинно бурчати в животі. Гай-гай! А ще ж одяг!.. Вілле Пурпуровий, подбай про його наряди, — щоб це був справжній жених! А ви, отче Тук, також будьте напоготові, можливо, іцо в церкві ви будете потрібніші за всіх нас разом.