Гра престолів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: АСТ
- ISBN: 978-5-17-060391-6, 978-5-271-36259-0
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гра престолів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Двоє з Королегвардії приїхали на північ з королем Робертом. Бран поштиво витріщався на них, не насмілюючись заговорити. Пан Борос мав лисину і обвисле обличчя, а пан Мерин — мішки під очима та іржаво-руду бороду. Пан Хайме Ланістер більше за них скидався на лицаря з історій. Він теж служив у Королегвардії, але Робб сказав, що пан Хайме убив старого навіженого короля і тепер не рахується. Найвеличнішим із живих лицарів був пан Барістан Селмі, Барістан Зухвалий, Регіментар Королегвардії. Батько обіцяв, що вони познайомляться з паном Барістаном у Король-Березі, і тепер Бран відмічав дні на стіні кімнати — так-бо прагнув вирушити у світ, про який досі тільки мріяв, і почати життя, яке навіть уявити собі не міг.
Та зараз, у останній день перед від’їздом, Бран раптом відчув якусь порожнечу. Іншої домівки, окрім замку Зимосіч, він ніколи не знав. Батько звелів попрощатися з усіма ще сьогодні. Бран чесно старався виконати його волю — коли від’їхали мисливці, він хотів пройти замком разом зі своїм вовком, аби відвідати усіх, хто залишався вдома: Стару Мамку і кухаря Гейджа, Мікена у кузні, стайняра Ходора, який увесь час посміхався, дбав про його конячку і ніколи не казав нічого, крім «Ходор», наглядача скляних садів, який завжди пригощав його чорницями…
Але нічого не вийшло. Спершу він пішов до стаєнь і побачив там свого коника… чи то пак вже не свого, бо залишав його в замку, а сам мав їхати великим конем. Тут Бранові раптом захотілося сісти і заревти. Тому він утік, аби Ходор та інші стайнярі не побачили його сліз. На цьому прощання скінчилися. Замість них Бран провів ранок сам-один у божегаю, намагаючись навчити вовка приносити палицю. Та й тут нічого не вийшло. Вовченя було розумніше за будь-якого хорта на батьковій псярні; Бран заприсягся б, що воно розуміє кожне його слово. Але бігти за палицею вихованець не бажав, та й годі.
Бран досі намагався вигадати йому ім’я. Робб нарік свого Сірим Вітром, бо той дуже швидко бігав. Санса назвала свою вовчицю Панночкою, Ар’я взяла з пісень ім’я якоїсь стародавньої цариці-відьми, а Рікон кликав свого Кудлаєм — як на Брана, доволі дурнуватим ім’ям для лютововка. Джонів вовк — той, що білий — звався Привид. Бран жалкував, що не придумав це ім’я першим, хай навіть його вовк — не білий. Тільки за два останні тижні він перебрав сотню імен, та жодне не тішило йому вухо.
Нарешті Бранові набридло гратися з палицею, і він вирішив полазити верхотурами. В замку стільки всього робилося, що він уже кілька тижнів не лазив зруйнованою вежею, а це ж могла бути його остання нагода.
Він побіг через божегай кружним шляхом, щоб уникнути ставка, де росло серце-дерево. Воно завжди його лякало. «Дерева не повинні мати очей», думав Бран, «або ж листя, схожого на руки». Вовк біг по п’ятах.
— Ти сиди тут, — мовив Бран до нього під вартовим деревом біля стіни зброярні. — Лежати! Ось так. А тепер чекати…
Вовк зробив усе, як казали. Бран почухав його за вухами, тоді відвернувся, стрибнув, ухопився за низьку гілку і підтягнувся догори. Він заліз уже на пів-висоти дерева, легко рухаючись від гілки до гілки, коли його вовк зіп'явся на ноги і завив.
Бран зиркнув донизу. Вовк замовк, дивлячись на нього жовтими очима з чорними щілинами зіниць. Дивний холодок пробіг спиною. Він поліз вище, і вовк знову завив.
— Тихо! — закричав Бран. — Сидіти. Чекати. Ти ще гірший за пані матір!
Виття супроводжувало його на всьому шляху до верхівки дерева, поки він зрештою не зістрибнув на дах зброярні й не зник з вовчих очей.
Дахи Зимосічі були Бранові як друга домівка. Мати часто казала, що Бран навчився лазити раніше, ніж ходити. Коли саме він почав ходити, Бран не пам’ятав, але ж так само не міг згадати, коли почав лазити — отже, його не дурили.
Хлопчикові Зимосіч здавалася сірим кам’яним лабіринтом стін, веж, дворів, переходів, що тягнулися на всі боки. У найстаріших частинах замку палати хилилися вгору і вниз так, що не завжди й скажеш, на якому ти поверсі. Як Бранові колись розказав маестер Лювин, Зимосіч росла століттями, неначе велетенське кам’яне дерево з товстими покрученими гілками і коренями, що сягають темних глибин землі.