Московитія проти України: політика, культура...
- Автор: Федорук Олександр
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво імені Олени Теліги
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Московитія проти України: політика, культура...». Краткое содержание книги:
З позицій захисту української держави, незалежності, національної ідеї, політики, культури, моралі, християнського віросповідання та народних традицій писалися сторінки цієї книжки: то вони лежали під сукном, то знову, здинамізовані життям думки, кликали автора до пера — і народжувалися нові сторінки-роздуми, що були покликані нашими реаліями.
В Україні з другої половини 90-х рр. картина була не кращою. Криміналітет України звів собі кубельце під патронатом Кучми та усього його адмінресурсу. Криміналітет диктував правила поведінки олігархів і був рушійною силою деморалізації влади у період між 1999–2004 рр.
Криміналітет рвався до владних коридорів, і на регіональному, обласному рівнях подекуди він успішно це здійснив. Однак йшлося про найважчі важелі керівництва державою. Була жорстка мета — залякати народ, поставити його в рабське становище покори. Не вийшло! Прорахувалася влада олігархів з Кучминого гнізда.
Яка з країн Європи, Америки, Азії візьме на себе сміливість дати крукам, що повтікали з України на початку 2005 р., дозвіл на проживання? Хто надасть їм притулок, розуміючи, що через місяць-другий на новому місці, освоївшись, почнуть гуртувати довкола себе розбійні кримінальні групи?.. Чи не у Москві їх пригріли? Чи не годує їх Москва сьогодні, вишколюючи майбутніх карателів?
Дії політиків, втілені під егідою авторитарної чиновницької московської бюрократії, а не на засадах паритету, були історично приречені, бо не були випробувані часом: у випадку з Україною — до 1917 р. це був акт кабального приєднання і визиску; після 1917–1920 рр. Україна з вини московських комуністів-лідерів пережила три голодомори, громадянську різню і перетворилася на полігон військово-промислової вакханалії, де уся промисловість, наука, техніка працювали, були налаштовані на зловісний подих війни. Мар’яж Москви з Києвом не виправдав себе історично, бо стабільне життя народу в Україні було замінене ефемерно-ілюзорною вірою «в світле майбутнє», яке з кожним новим роком віддалялося через падіння валового державного продукту. Українське село винесло на плечах разом з московським трудоднем тягар політиканських інтриг та псевдоекономічних маніпуляцій. Крайнє його зубожіння, нужда, безпросвітність призвели до падіння традиційних моральних засад — і це є смертельним гріхом Кремля.
Орієнтація на Європейську Раду дала приклад тісного міжнародного співробітництва. Амбівалентно, однак, просовується фікція доморощеного ґатунку в образі СНД, про яке можна сказати: ніхто не знає, що це таке і з чим його їдять.
Будь-яка інтеграція — економічна, політична — в сучасних умовах виправдана, якщо породжує стабільність і прискорює ефективність економічних реформ, збільшує дієвість політики, посилює єдність у галузі науки і техніки, позитивно впливає на розвиток культури, на охорону довкілля, яке через найближчі 5–10 років може набути ознак вселюдської тривоги. Слід посилити роль слов’янських народів у розвитку структур глобалізації, використовуючи інститут Ради Європи як систему добровільного входження, стабільного і нормального життєвого рівня, без тривог про завтрашній день. Москва таких гарантій не давала, не дає і ніколи не дасть.
Відносини, що базуються на імперському агностицизмі, з одного боку, породжують зверхню тоталітарність спілкування з неодмінним повчальним тлумаченням понять «старший брат», «молодший брат» або на рівні житейських протиставлень «росіянин» і «хохол», а з іншого, — створюють зону відчуження, дають підстави відкидати категорично усе, що є на межі диктаторських уявлень. Імперські повчання небезпечні, як пазурі кота, що спіймав пташку. Вони тривіальні, бо видають приховану суть нав’язаних «молодшому братові» стереотипів, зверхньо міщанських — у випадку прийняття запрограмованого дискурсу. Але вони безкомпромісно небезпечні. Боже сохрани від дискурсу такого «брата», подалі від нього!
За прикладами не треба далеко йти. Вони на кожному кроці. Периферійно-московські куріцини вишукують в нашому громадянському суспільстві тільки чорні фарби, а за браком фарб тримають готове відро з помиями, аби несподівано за рогом вилити їх сусідові на голову. Для куріциних Україна — якась там Буркіна-Фасо, банановий континент з аборигенами, що, скажімо, живуть на деревах у с. Краснопіллі десь на межі Сумської і Чернігівської областей «незалежной Украины». Ці куріцини без сорому і честі їстимуть гостинний хліб, поданий гостинними руками краснопілян, але в їхніх очах — усе тут не так, погано, брудно, дико, паскудно12.