Московитія проти України: політика, культура...
- Автор: Федорук Олександр
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво імені Олени Теліги
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Московитія проти України: політика, культура...». Краткое содержание книги:
З позицій захисту української держави, незалежності, національної ідеї, політики, культури, моралі, християнського віросповідання та народних традицій писалися сторінки цієї книжки: то вони лежали під сукном, то знову, здинамізовані життям думки, кликали автора до пера — і народжувалися нові сторінки-роздуми, що були покликані нашими реаліями.
Куріцини — люди без сорому і честі, з московськими претензіями, з психологією московських рвачів — зверхності, без почуття обов’язкових для кожного туриста-гостя поваги до господарів. Їм лише «подать мне…», — на них треба працювати, їх треба пригощати, і це вони сприймають як належне, вироблене віками «дружби», тоном ненависті, презирства до України перейняті їхні думки, писанина, базікання, спосіб спілкування з «аборигенами», моральні почуття, іронічні паралелі, неприйняття того, що є окрема держава Україна, що є народ, обманутий уже своїми власними немосковськими куріцинами, які теж наїжджають з столиці в якесь там Некраснопілля розпатякувати про феміністичні потенції Сімони де Бовуар, попиваючи шампанське на березі мальовничої річки в нових американських трусах, в той час, коли «місцеві аборигени» з сапами пораються на городі, носять пашу для худоби чи виловлюють колорадів на городах.
Куріцин у захопленні від власних консуматорних емоцій, від того, що він, іміджмейкер словесного блуду, може «шиканути» в київському ресторані (усе зведено до тваринних інстинктів): «Він не витримає, вони Хрещатик увесь зняли і тепер кладуть інший, і вартує це тридцять мільйонів доларів… Але Буркіна-Фасо для туриста гарна на ціни. Три дні і три ночі ми, ніби доповнюючи краснопільську розслабленість, носилися по місту, насолоджуючись графікою Тараса Шевченка у музеях і кухнею різних народів у «прикольном общєпітє», танцюючи техно у клубі «Факторія» і купаючись при місяці в озері посеред острова на Дніпрі, вивчаючи ночами ландшафт, регочучи над місцевим аудіохітом «Гамлэт як феномен датського кацапизму» (українсько-«матєрний рімейк, віртуозноє авторскоє чтєніє«), обіймаючись з пам’ятником Паніковському на Прорізній і блукаючи парками одного з найзеленіших міст Європи».
Що ти, сердешне, нещасненьке, приблудилося до нас! Як ти, нікчемненьке, з своєю лицемірною логікою голодранця («хороша ценами»), гадючою нещирістю почувалося, кліпаючи заздрісними очима в Києві? Як добре вивчили тебе, голодранця, мама з татом лічити чуже — «…тридцать миллионов долларов», тридцять срібників куріцинської писанини уже твої. Бідні, сердешні, скільки вас, голодранців нещасних, стовбичить на тротуарах по містах Європи і Америки, випрошуючи з протягненою долонею милостиню, з піснею-шлягером і без неї… А ви ще — Буркіна-Фасо! Куди далі…
Скільки вас, куріциних, понаїжджало до нашого золотоголового Києва за останні роки, облюбовуючи Печерськ, Липки, княже місто, Оболонь?!
Києве-красеню, крила твої розмахом краси сотворені для діянь доброносних! Зориш золотими очима церковних бань, синьоокими очима модерних будинків зі скла — од краю до краю, через горби і долини твоя безкінечна чарівність… Не один пігмей-куріцин, пігмей-лужков спіткнувся на твоїх тротуарах, що вимощені для київського добра і гостинності…
Москва традиційно хвора, її імперську дизентерію важко вилікувати, і так триває роками; кожен з нас це на своїй шкірі, як отруйне жало, відчуває і має змогу спостерігати, як маятник політичних інтриг розкручувався довкола України. Маятник шантажу, етнорелігійного тероризму — то він над Мукачевим, то у Тузлі, то на південному березі Криму, то в Севастополі, то в Сіверськодонці. Кожної неочікуваної миті він запускається злою рукою Москви.
Хвора Москва далі претендує на роль третього Риму, бачимо явно: сама собі вона не може дати ради. Замість того, щоби знайти причину власної хвороби, шукає її серед інших. Їй замало регіонів, що її годують, і вона вимагає для себе більшого простору, сягає ненаситним оком на інші території, втручається у справи інших етносів, які не мають ніякої причетності до її генетичної історії. І за тих обставин замість того, щоби дбати про власний народ, забезпечити йому заможне культурне життя, думати про нього, виховувати його в дусі працелюбства, поваги до сусідніх етносів, зрощувати в народі великі ідеали, почуття справедливості, обов’язку, — за тих обставин ігноруються узвичаєні народами Європи моральні норми і цінності, далі культивуються расизм, фанатично-феодальне православіє, зверхність російського етносу над іншими.
То Москва хоче полоскати чоботи у хвилях Індійського океану, то баламутить в Афганістані і на Памірі, то пускається в авантюри на Кавказі, то каламутить воду у Севастополі, то ненаситним оком поглядає на Закарпаття, дрейфуючи на козирній карті русинства, то раптом проймається «материнською опікою» над сербами з любов’ю відступниці-мачухи, то круто дає про себе знати в Іраку, граючи на струнах ісламських фундаменталістів, або раптом згадує, що у неї не усе гаразд в її власному домі — на Сахаліні чи Курилах, що в Татарстані або Башкирії відмовляються сліпо виконувати бездарні команди Центру, то етнічний сепаратизм спалахує десь там у Калмикії, — одне слово, мов той праісторичний динозавр, совається з місця на місце Москва, і від її агресивних рухів, перманентних зударів, покусувань, нашіптувань, погроз, проклять, ласк люди мають постійне відчуття дискомфортності, страху, непевності у завтрашньому дні і втрачають віру у те, що говорить і що направду вчиняє Москва.