Московитія проти України: політика, культура...
- Автор: Федорук Олександр
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво імені Олени Теліги
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Московитія проти України: політика, культура...». Краткое содержание книги:
З позицій захисту української держави, незалежності, національної ідеї, політики, культури, моралі, християнського віросповідання та народних традицій писалися сторінки цієї книжки: то вони лежали під сукном, то знову, здинамізовані життям думки, кликали автора до пера — і народжувалися нові сторінки-роздуми, що були покликані нашими реаліями.
Що одвертіше виступав Солженіцин, то очевидніше ставало, що його слова з правдою розходяться. Процитуємо ще одну філіпіку святителя призабутої імперії, аби побачити, як залежало йому ствердити своє імперське пророцтво і переконати людей про націоналістичні амбіції українців. «Сам я майже наполовину українець, виріс у звуках української мови, люблю її культуру, щиросердо бажаю усіляких успіхів Україні — але в її реальних етнічних кордонах, без захоплення (?) російських областей. І — не у вигляді «великої держави», на що українські націоналісти поставили ставку: вони очолюють і являють культ сили (? — О.Ф.), настирливо видувають із Росії образ «ворога», раз у раз проголошуються войовничі вигуки , і в українській армії ведеться пропаганда (?—О.Ф.) про неминучість війни з Росією. Великодержавний стан будь-якої країни спотворює обличчя народу і шкодить йому. Я ніколи не бажав великодержавності для Росії (і не бажаю Сполученим Штатам) — не побажаю і Україні. Вона не винесе навіть культурної задачі: у сучасних її кордонах 63% населення вважають своєю основною мовою російську (утричі більше, ніж там етнічних російських земель — що це за арифметика у пана Солженіцина?) — і треба їх перевчати на українську? А саму українську піднімають на міжнародні висоти і потреби. Це задача — не для одного покоління».
Покручі з України вчилися у Солженіцина. Він у них за духовного батька, словом пророчим вів отару за собою. Куди хотів завести? Слід, на його думку, створити об’єднання в одну державу трьох слов’янських республік і Казахстану на додаток («а усі інші республіки — відпустити»). Врахуйте, яка термінологія: тримати і відпускати, карати і милувати, але коли йдеться про Україну, то краще не відпускати.
Москва створила для Росії чимало проблем. Вони зростали роками. Хоч як будете бити кулаком об кремлівський стіл, на добре не складеться. «…Повертаючись до росіян — доки не стануть автентичним суспільством, до тих пір ситуація не стане кращою. У Росії досі суспільство не усвідомлює, як може існувати демократія?» — інтерв’ю варшавської газети «Жечпосполіта» з відомим російським письменником Володимиром Биковським означило переконання інтелектуала про втрату росіянами шляхів до демократії, цивілізованих методів співпраці з іншими народами, і в процесі бесіди вияснилось, що для Росії «потрібний внутрішній психологічний перелом в кожній людині. Кожен повинен відчути себе громадянином, а не підлеглим цієї країни. На жаль, росіяни досі не відчувають себе громадянами, членами громадянського суспільства. Доки це не станеться, доки не народиться суверенне суспільство — жодних змін на краще у Росії не відбудеться»22. Погляди Биковського, звичайно, відмінні від позиції тих, хто виявляє намір «обустраивать Россию» під одну шеренгу слухняних, покірних.
Московська бюрократична ідеологема має давню, усталену позицію поглядів на Україну. Кожен за умов демократії може думати, як хоче, і що хоче, говорити. Але для американця є святим поняття прапора і гімну. Для німця, француза, англійця — теж. І для росіянина — сміємо думати, теж. Солженіцин відмовляє в цьому праві Україні, і стосовно цього він виступає як кремлівська офіційна сила. Але ми добре пам’ятаємо, чого коштувала Україні така сила.
Люди доброї волі в нинішній, сколиханий опозиційними рухами час, беруть до уваги компас розуму і віри. Як ніколи, це відчутно стало після чорнобильської катастрофи, в час югославської і чеченської трагедії, румунської профанації з добуванням золота, що спричинилося до загибелі усього живого на Дунаї й Тисі, в час тривог на Близькому Сході, екологічних катастроф у південно-східній Азії та США.
Людство балансує над прірвою, не задумуючись, що біда понуро бродить поруч. Нехтуються віра й розум, і коли закалатає дзвін, — усі хапаються за голову.
1 Фрейгин М. Чужая война // Новый мир. — 1998. — № 3. — С. 141–142.
2 Фрейгин М. Чужая война // Новый мир. — 1998. — № 3. — С. 135.
3 Див.: Про діяльність Піховшека у виконанні «пікантних» доручень Л. Кучми // Інформаційний бюлетень. — К., 2002. — 28.XI.
4 Лактионова Е. Письма из-за кордона // Звезда. — 1999. — № 5. — С. 179–195.
5 Там само. — С. 182–183.
6 Там само. — С. 184.
7 Там само. — С. 185.