Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2884-2
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1». Краткое содержание книги:
— Мабуть, ти правий… — погодився я.
— Загалом ось так, — підсумував він. — Оце все, що я дізнався. Більше нічого. Ну, то як?
— Дякую. Ти мені дуже допоміг, — відповів я з вдячністю.
— Угу, — сказав він і знову відкашлявся.
— Витратився? — спитав я.
— Та ні, — відмахнувся він. — Обійшлося вечерею на двох, відвіданням клубу на Ґіндзі[8] й оплатою таксі додому. Не варто про це й говорити. У нас усе можна списати на поточні витрати. Та й обліковець податків заохочує до більших витрат. Тому про це не турбуйся. А як захочеш заглянути у клуб на Ґіндзі, наступного разу можу й тебе туди повести. А витрати списати. Ти ж там не бував, правда?
— А що там є, в тому клубі на Ґіндзі?
— Випивка, дівчата, — відповів він. — Якщо підемо, обліковець податків нас похвалить.
— Ну то піди з ним, — сказав я.
— Недавно ходив, — відповів він знуджено.
Я попрощався і поклав трубку.
Поклавши трубку, я трохи подумав про свого колишнього компаньйона. Чоловіка мого віку, з помітним черевцем, що зберігає у столі якісь ліки та всерйоз цікавиться виборами. Що мучиться невдачами дітей у школі, безперестанку свариться з дружиною, однак родину свою любить. Не без слабості, іноді перепивається. Але загалом старанного й працьовитого. Нормального у будь-якому розумінні.
Ми зійшлися відразу після закінчення університету і тривалий час успішно працювали разом. Ми почали з невеличкої перекладацької контори і рік у рік збільшували масштаби нашої діяльності. Особливо близькими друзями ніколи не були, але досить близько сходилися вдачами. Щодня бачилися, але ні разу не полаялися. Він був спокійною і добре вихованою людиною. А я також не любив сваритися. Навіть якщо між нами виникали якісь розходження, ми все одно ставилися один до одного з повагою і працювали далі. Однак урешті-решт трапилася нагода — й ми розійшлися. Як тільки я віддав йому свій пай, він і без мене добре з роботою справлявся — чесно кажучи, навіть краще, ніж при мені. Клієнтура щораз збільшувалася. Фірма зростала. Він найняв нових працівників і вміло їх використовував. Та й психологічно він здавався тепер набагато впевненішим.
Гадаю, що, напевне, проблема полягала в мені. Мабуть, я мав на нього якийсь нездоровий вплив. Ось чому після мого відходу він зміг почуватися вільніше. Підлещуванням і вмовлянням домагався від персоналу успішної роботи, по-дурному жартував із секретаркою, викидав гроші на представницькі витрати, хоча в душі був проти цього, й розважав деяких клієнтів у клубі на Ґіндзі. При мені, гадаю, він напружувався б і не зміг би зводити кінці з кінцями. Перебуваючи перед моїми очима, все думав би, як я подивлюся на його той чи інший вчинок. Отакою був людиною. Та якщо чесно, то мені було абсолютно байдуже, що він робитиме поряд зі мною.
«От і добре, що він залишився сам», — подумав я. У багатьох розуміннях добре.
Коротко кажучи, завдяки моїй відсутності він став відповідати своєму віку. «Відповідати своєму віку», — подумав я. І потім сказав це вголос. З таким відчуттям, ніби ці слова стосуються когось іншого, тільки не мене.
О дев’ятій вечора телефон задзеленчав знову. Я ні від кого не очікував телефонного дзвінка, а тому спочатку навіть не збагнув, що цей звук означає. Однак телефон не вгамовувався. І лише після четвертого дзвінка я підняв трубку і приклав до вуха.
— Сьогодні у фойє ви не спускали з мене свого погляду, правда? — питала знайома дівчина з реєстратури. Не сердито, не весело — байдужим голосом.
— Не спускав, — признався я.
Якусь мить вона мовчала.
— Я страшно нервуюся, коли під час роботи на мене так дивляться. Через вас я наробила багато помилок. Поки ви мене розглядали.
— Більше не буду, — пообіцяв я. — Я дивився на тебе, щоб себе підбадьорити. Не думав, не гадав, що ти так нервуєшся. Тепер знатиму і постараюсь так не дивитися. Де ти зараз?
— Удома. Зараз прийму ванну і ляжу спати, — відповіла вона. — До речі, ви собі продовжили номер?
— Ага. Ще одну справу треба залагодити, — відповів я.
— Але так більше на мене не дивіться. Бо тоді я матиму неприємності.
— Не буду.
Настала коротка мовчанка.
— Слухайте… Ви вважаєте, що я занадто нервуюся? У вас таке загальне враження?
— Та як сказати… Навіть не знаю. Бо кожна людина по-різному тримається. Зрештою, будь-хто тією чи іншою мірою нервується, коли на нього дивляться. Та не бери собі цього до голови. Тим паче що в мене така схильність — мимоволі різні речі старанно розглядати. Будь-які, що потрапляють на очі.
8
Ґіндза — центральний квартал Токіо.