Таргани

— Гаразд, я поговорю з ним пізніше.

— Якщо знайдете його.

— Що ви маєте на увазі?

— Ніхто не може знайти Кліпру. Це Кліпра сам знаходить, хто йому потрібний.

Цього ще не вистачало, подумав Харрі. Просто герой коміксів якийсь.

— Борги з перегонів кардинально змінюють всю картину, — заявив Нхо, коли вони сіли в машину.

— Можливо, — відповів Харрі. — Три чверті мільйона крон — чимала сума, але чи достатня?

— У Бангкоку вбивають і за менші гроші, — сказав Нхо. — Набагато менші, повір мені.

— Я думаю не про акул-кредиторів, а про Атле Мольнеса. Адже він із заможної родини. І мав можливість заплатити, особливо якщо йому погрожували розправою. Щось тут не збігається. Як тобі пан Санпхет?

— Він брехав, коли говорив про міс Ао.

— Так. А чому ти так думаєш?

Нхо не відповів, лише загадково усміхнувся й указав пальцем на свою голову.

— Про що ти, Нхо? Ти що, завжди знаєш, коли люди брешуть?

— Мене мати навчила це бачити. Під час в’єтнамської війни вона заробляла грою в покер на Сой-Ковбой.

— Дурниці! Я знаю поліцейських, які все життя допитували людей, і всі вони кажуть те саме: гарного брехуна ніколи не розпізнаєш.

— Треба вміти бачити. Брехуна можна розпізнати за дрібницями. От ти, наприклад, тільки ворушив губами, коли говорив, що всі шанувальники Гріга повинні мати в себе цей запис симфонії.

Харрі відчув, як зашарівся.

— Касета виявилася випадково у мене в плеєрі. А один австралійський поліцейський якось розповідав мені про симфонію Гріга до мінор. І я купив її на згадку про нього.

— Хай там як, а це подіяло. — Нхо ледь відскочив від вантажівки, що, гуркочучи, летіла прямо на них.

— Якого біса! — вигукнув Харрі. — Він їхав не в тій смузі.

— Але він більший, — знизав плечима Нхо.

Харрі поглянув на годинник.

— Нам уже час бути в Управлінні, а ще я маю встигнути на похорон. — І він із жахом подумав про теплий піджак, що висів у шафі поруч із його «кабінетом». — Сподіваюся, у церкві є кондиціонери. Навіщо, скажи мені, змушувати нас сидіти на вулиці й пектися на сонці? Чого старий не запросив нас у тінь?

— Гордість, — пояснив Нхо.

— Гордість?

— Він живе в крихітній кімнаті, зовсім не такій шикарній, як машина, на якій він роз’їжджає, і місце, де він працює. І йому незручно запрошувати нас до себе, він боїться й сам знеславитися, і нас скривдити.

— Дивна людина.

— Це Таїланд, — додав Нхо. — Я теж не запросив би тебе до себе. Я запропонував би тобі чаю на сходах.

Він різко звернув праворуч, і від нього злякано відскочили два моторикші на дерев’яних колесах. Харрі машинально виставив руки вперед.

— Бо я…

— …більший. Дякую, Нхо, я засвоїв це правило.