Таргани

Вони пробиралися через вузькі провулки, тротуари яких слугували продовженням житла: там сиділи люди, читали газети, строчили на швейних машинках, готували їжу, дрімали після обіду. Дівчата в шкільній формі кричали їм услід і сміялися, а Нхо, показуючи на Харрі, щось відповідав їм. Вони у відповідь так і заливалися реготом, прикриваючи рот долонькою.

Нхо запитав у жінки, що сиділа за швейною машинкою, і та показала їм потрібні двері. Вони постукали, і за деякий час їм відкрив таєць у коротких штанах кольору хакі й розстебнутій сорочці. Харрі подумав, що йому, мабуть, років шістдесят: вік видавали лише очі та зморшки. У чорному волоссі, зачесаному назад, тільки-но почала пробиватися сивина, а сухорляве, жилаве тіло цілком могло належати тридцятирічному.

Нхо вимовив пару слів, і таєць кивнув, дивлячись на Харрі. Потім, вибачившись, знову зник. А коли за хвилину повернувся, то вже перевдягнувся в білу відпрасовану сорочку з короткими рукавами й довгі штани.

Із собою він виніс два стільці й поставив їх прямо на тротуар. Несподівано доброю англійською він запропонував Харрі сісти й сам сів на інший стілець. Нхо залишився стояти поруч і непомітно похитав головою, коли Харрі дав знати, що готовий сісти на сходах.

— Мене звуть Харрі Холе, я з норвезької поліції, пане Санпхет. Я хотів би поставити вам кілька питань, що стосуються Мольнеса.

— Ви маєте на увазі — посла Мольнеса.

Харрі скинув очі на старого. Той сидів, випрямившись на стільці, і його коричневі руки в ластовинні нерухомо лежали на колінах.

— Зрозуміло, посла Мольнеса. Ви ж служите водієм у норвезькому посольстві вже майже тридцять років, як я розумію?

Санпхет на знак згоди прикрив очі.

— І ви дуже цінували посла?

— Посол Мольнес був великою людиною. Великою людиною з великим серцем. І великим розумом. — Він постукав пальцем по чолу й застережно подивився на Харрі.

Харрі здригнувся, відчувши, як по спині струменіє піт, стікаючи за пояс штанів. Він оглянувся в пошуках тіні, але стільці було нікуди пересунути, сонце стояло високо в небі, а будинки на цій вулиці були низенькими.

— Ми прийшли до вас тому, що ви краще за всіх знали про звички посла, про те, де він бував і з ким розмовляв. І тому, що ви завжди ладили з ним просто по-людськи. Що відбувалося того дня, коли його вбили?

Санпхет, сидячи так само нерухомо, розповів, що посол виїхав на обід, не повідомивши, куди саме, і заявив, що сам поведе машину, хоча це було дуже дивно посеред робочого дня: для такого випадку все-таки є персональний водій. Сам він просидів у посольстві до п’ятої години, а потім відправився додому.

— Ви живете сам?

— Моя дружина загинула в автокатастрофі чотирнадцять років тому.

Щось підказувало Харрі, що водій може повідомити навіть точне число минулих відтоді місяців і днів. Дітей у них не було.