На уходах

Старшина вирішила вже тої осені добудувати церкву і попівство, привезти з Канева все, що для церкви було треба, а також умовленого панотця з дружиною. А Тарас усе роздумував, як би село укріпити перед ворожими набігами. Він ходив до Журавля та все йому пропонував, що треба було б зробити.

— Хоч би навіть, батьку отамане, довелося ще одну зиму тулитися в тісній хаті, то якось перемучимось, але коли орда застукає нас незабезпеченими, то вся наша праця пропаде!

— Я це, сину, добре розумію, робимо, що можемо, та вже й рук не вистачає до праці, ти подумай.

— Та ти подумай, батьку: у нас є вали з частоколом і ровами, а придивись до них ближче, — чи вони нас справді охороняють?

— Нема такого валу чи частоколу, через котрі не міг би ворог перелізти.

— Як — його зупинити не можна?

— То, на твою думку, і рів, і вал, і частокіл ні до чого?

Шкода було стільки праці! — докоряв Журавель.

— Я цього не кажу, та як уже стало на юшку, то стане і на петрушку. Поставили ми частокіл, з таким трудом копали рів і вал, то треба його забезпечити. Ми його обставимо людьми, то кожний боронитимете місце, де його поставили, а як не буде стільки людей, щоб усі місця обставити, то у прогалини влізе ворог безпечно, і нікому буде його здержати.

— Щось я не розумію, куди ти прямуєш.

— Річ проста. Треба на кожному розі села високо над валом поставити чотири городки. З них можна буде на два боки обстрілювати увесь рів і валом з частоколом.

— Ага! То ти думаєш, щоб покласти чотири башти так, як це по замках водиться?

— Я не знаю, чи воно баштами називається, я називаю це просто городками, трохи міцнішими, як ті, що в степу.

Це для нас пильніше за все.

— То вже з Книшем про це побалакати б. Він майстер над теслярами.

— Ходім таки зараз, поки ще звезеного дерева не використали на будівлі. Опісля його не буде, справа затягнеться, а хтозна, чи ще восени татари нас не провідають. Вони, певно, захочуть помститися за останнє.

Мусив хтось з них утекти до своїх. Вони підозрюють того проклятого Недоїдка в зраді, то, певно, прийдуть його тут шукати. Я знаю від тих татар, яких ми пощадили, що цю останню напасть вигадали торговці невільниками з Козлова. Вони дали на це і гроші, і коні, і зброю. Хіба ж не пам’ятаєте, скільки дукатів випороли ми з лахміття потурнака, в якому він сюди прийшов? Вони тепер можуть на нас наслати таку силу, що не витримаємо.

— То ходім до Книша зараз.

Книш вислухав усе, подумав трохи і сказав:

— Коли тих городків треба, то й поставимо. Та я з того скористаюсь і поставлю на одній башті ще й вітряк.

Міркував я над будовою млина. Десь близько від нас на річці немає пригожого місця на млин. Можна б далі, та все ж небезпечно так розпорошуватися, бо при першому наскоку татари його спалять. Роздивлявся я по степу за місцем на вітряк, і знову не знайшов нічого близько. А так високо над баштою вітряк буде, він башті не завадить.