На уходах
- Автор: Чайковський Андрiй Якович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: "Піраміда"
- ISBN: 966-8522-84-2
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «На уходах». Краткое содержание книги:
Андрій Чайковський (1857–1935) видатний український письменник, автор багатьох історичних романів та повістей, серед яких значне місце займають пригодницькі повісті про козаків адресовані юному читачеві. Козацькі пригоди, бої з татарами заворожують сучасного читача чудовим знанням давнього побуту та історичних реалій.
До цього видання увійшли захоплюючі повісті «На уходах», «Віддячився» та «З татарської неволі», у яких молоді хлопці стають справжніми козаками, пройшовши неабиякі випробування та побувавши у козацьких походах.
Татари обернулись і пішли під своє шатро.
— Чому Осман не вернувся? — говорили між собою.
— Прийде з усіма.
Цим вони і заспокоїлися. В селі почав стихати гамір, здавалося, що всі люди поснули по праці. Стало тихо, мов у могилі.
Аж десь близько опівночі за валами села почувся тихий гомін, а опісля тричі закричав пугач. У кожного живіше забило серце, кожний хрестився і шептав молитву. Тепер мало настати щось страшне — боротьба на життя і смерть.
На той знак повиходили татари зі свого шатра.
Розділились на два гуртки і подались до обох воріт, шукаючи в пітьмі сторожу. Та ті лише ждали на них. З ножами в руці кинулися на чорні постаті. На одного йшли два або й три. Не було часу й крикнути. Тепер відсунулись засуви, і важкі ворота відчинились навстіж. В селі почувся голос сови. Тут уже стояв татарин Максим. За валами почувся рух. Максим кликав їх по-татарськи. У ворота почали в’їжджати татари. І попереду їхав потурнак Недоїдок. Йому показували дорогу Максим та кілька уходників, що перевдяглися за татар. Максим насунув собі шапку на очі, щоб його потурнак не впізнав і час від часу щось бурмотів по-татарськи, узявши коня за поводи.
Він повів його аж у другий кінець майдану, а за ними пливла густа татарська юрба. Як проїхав останній татарин, ворота відразу зачинились. Тепер від воріт закричав пугач, і в ту ж мить загорілись бочки зі смолою жовто-бурим полум’ям. Потурнак наказав злазити з коней, але в ту саму мить почув на шиї петлю. Його звалив Максим з коня. Та поки харциз отямився, Максим його схопив поперед себе, потягнув, мов барана, до найближчої повітки і тут міцно зв’язав йому руки і ноги.
— Хотів ти мені віку вкоротити, собако, та я тобі відплатив.
А тим часом, як бочки добре розгорілися, татари позлазили вже з коней, з усіх сторін почувся пронизливий свист у пальці, на татар посипався град стріл і гострого каміння, почулись рушничні постріли. Татари кричали: «Зрада, зрада, Ібрагім нас зрадив!» Вони хотіли оборонятися, та не бачили ворога. Стрілянина не вгавала.
Поранені коні почали іржати і гнались по майдану, мов скажені, розбиваючи татар. Татари кинулись до воріт, але тут почали їх колоти списами та бити бердишами і колами. До котрої б хати не наблизились, із темних вікон сипались на них стріли. З-поза загород між хатами відбивалися списами та колами, рубали сокирами, кидали на них каменюками. Все, що жило, стало до оборони села. Ворог не знайшов кутка, де б можна було сховатися.
Дехто скочив у зруб церкви, бо там ще було найбезпечніше сховатись від стріл і наляканих коней. Ціле страшне побоїще щораз більше освічувало полум’я палаючих бочок. Так тривало до ранньої зорі. Люди повиходили зі схованок і аж задерев’яніли, побачивши стільки трупів кінських і татарських. Хтось заглянув у зруб церкви і побачив гурток татар. Цим також не було пощади.
А за той увесь час Максим сидів у клуні і пильнував зв’язаного Ібрагіма Недоїдка. Той уже зовсім очуняв і прислухався до криків на майдані. Як почув, що його називають зрадником, то аж задрижав.
— Слухай, Мустафо, я знаю, чия це робота. Знаю, що мені не вийти звідси живим, що мене дожидають страшні муки. Я в тебе одного прошу. Заклинаю тебе на Аллаха або, коли хочеш, на Христа, скажи мені: звідкіля уходники дізналися про цей напад?
— Чому тобі не сказати? Спершу Тарас підслухав твою розмову з татарами, а потім і я.
— Тарас не міг підслухати, бо ми говорили по-татарськи.
— Він навчився вже татарської мови від мене.
— Проклін на тебе!
— Ну-ну, я цього не боюся, проклинай мене, скільки хочеш.
— Ні, не буду, але ще одного буду я в тебе просити.
Візьми ніж і заріж мене, хай я не йду на муки.
— Цього вже не буде. Легка смерть була б для тебе.
Побачиш, що уходники для зрадника вигадають… Коли тебе кіньми не розірвуть, то настромлять на кіл.
— Щоб тебе спалив вогонь гегенни, щоб ти магометового неба не побачив!
— Спасибі тобі. Але я до цього неба не спішу. Мені ліпше подобається християнське небо, в якому ти певно не будеш.
— Чого ти на мене так заповзявся?
— Бо ти хотів мені віку вкоротити, я сам чув, як ти нахвалявся перед татарами.
Ібрагім закляв сердито і напружив усі сили, щоб порвати пута, та не подужав.
— Лежи тихо, собако, а то ще ланцюгом зв’яжу.
Тепер Ібрагім ані не поворухнувся.
Надворі розвиднілось. Уходники перев’язували свої незначні рани. Не було ні одного вбитого.
— А чи лишили живим хоч одного татарина? — питав Журавель. — Нам треба свідка, зараз судитимемо потурнака за зраду. Гей Максиме, озвись!