Диявол і сеньйорита Прим

— Ну то як? — запитав священик після п’яти нескінченно довгих хвилин мовчання.

Усі повернулися до нього.

— Якщо наші земляки й справді не пробовкаються, гадаю, ми можемо починати переговори, — відповідав землевласник, обережно підбираючи слова, аби їх не можна було потім витлумачити перекручено або й просто перебрехати.

— Це добрі, роботящі, скромні люди, — підхопила хазяйка готелю, враз перейнявши його стратегію. — От сьогодні, приміром, коли булочник хотів з’ясувати, що діється у Віскосі, ніхто йому нічого не сказав. На них можна покластися.

І знову запала тиша. Однак цього разу мовчанка була тяжкою, гнітючою, викривальною. Утім гра тривала, і тепер слово взяв коваль:

— Справа навіть не в скромності наших мешканців, — сказав він. — А в тому, що ми збираємося зробити, знаючи, що це аморально й неприпустимо.

— Що зробити?

— Продати освячену землю.

Усі в кімнаті полегшено зітхнули. Практичний бік справи можна було вважати вирішеним, а відтак переходити до дискусії на тему моралі.

— Аморально бачити, як занепадає наш Віскос, — мовила війтова дружина. — Усвідомлювати, що ми — останні, хто буде жити в ньому, і що мрії наших пращурів, наших прадідів, Ахава, кельтів за декілька років згинуть, як дим. Незабаром і ми з вами залишимо Віскос: кому дорога ляже до богодільні, хто сяде на шию дітям, змушуючи їх доглядати нас, немічних, старезних, непристосованих до життя у великому місті, своїх кволих батьків, які тужать за життям, яке залишилось позаду, і соромляться того, що не знайшли в собі достоїнства передати новому поколінню дарунок, отриманий від пращурів.

— Ваша правда, — погодився коваль. — Ми живемо аморальним життям. Адже щойно Віскос занепаде, ці поля просто позаростають бур’янами або будуть скуплені за безцінь, з’являться машини, прокладуть нові дороги. Позносять будинки й на їхньому місці, на землі, рясно политій потом наших пращурів, зведуть сталеві вежі. Хліб стануть вирощувати машини, люди будуть приїжджати сюди на роботу, а ввечері роз'їжджатися по домівках, які знаходитимуться далеко звідси. Яка ганьба випала на долю нашого покоління, — ми дозволили, щоб наші діти залишили Віскос, ми виявилися нездатні утримати їх поруч із нами.

— Ми просто зобов’язані порятувати це місто. За всяку ціну, — сказав землевласник.

Йому єдиному з усіх занепад Віскоса обіцяв чималі бариші, — він міг би скупити в ньому геть усе, а потім перепродати якійсь великій компанії, однак він зовсім не був зацікавлений у тому, щоб майже за безцінь позбутися земель, у надрах яких можуть таїтися скарби.

— А ви що скажете, панотче? — звернулася господарка готелю до священика.

— Я тямлю лише в моїй релігії, а в її основі — жертва однієї людини, яка врятувала все людство.

І втретє запала мовчанка, однак ненадовго.

— Мені час готуватися до суботньої служби, — продовжував він. — Давайте зберемося ще раз, ближче до вечора.