Відьомська доба
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Містерія часу #2
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-7092-57-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьомська доба». Краткое содержание книги:
З підворіття вона перебігла до телефонної будки. Зачаровано задивилася на танок краплин на склі. Набрала номер, який не потребує запису. Шрам у пам’яті.
Довгі гудки. Івга сповзла спиною по стіні, обійняла коліна і змусила себе ні про що не думати.
Двері відчинилися на світанку. Стара з песиком, чимось невловимо схожі одне на одного. Породисті, доглянуті, серйозні. Вийшли на ритуальну прогулянку.
Івга дочекалась, поки вони зроблять кілька кіл подвір’ям і повернуться до під’їзду. Стара пропустила песика вперед. І зоставила двері відчиненими. Починався новий день.
Там пахло дощем. Охоронця не було — в куті стояв лише м’ясистий фікус, який бачив стареньку — дівчатком, а песика — щеням…
Івга залишала мокрі сліди на світлих сходинках. Стелі в будинку були такі високі, що над сходами панував напівморок. Сходинок виявилося несподівано багато — хоча підніматися було всього на другий поверх. До великих, чорних, панцерних дверей…
Вона відсмикнула руку від зеленої, мов ґудзик на її старому пальто, кнопки. Але дзвоник уже теленькнув… Пізно.
Мовчання. Тиша; на третьому клацнув замок і збуджено завив пес.
Дівчина відсахнулася від дверей. Полювання триває. Відьма…
Стара стояла в просвіті. На обличчі її не було ні страху, ні підозрілости. Просто безмірна цікавість:
— А пана Старжа, здається, немає… Поїхав післявчора. Ви щось хотіли?
— Ні, — Івга відвернулась. Старенька здивувалася ще більше:
— Але ж ви до Клава? Тобто, до пана Старжа?..
Мабуть, треба щось сказати. Хвилину вона намагалася вичавити з себе бодай слово; потім скорилася і мовчки рушила вниз. Брудна долоня безсило ковзала по жовтому лаку поручів.
Клавдій спав. І був рибою. Круглою, мов куля, і зовсім сивою; добре бути рибою, але коли літак зайшов на посадку, сон урвався неприємним завмиранням у грудях.
Двох він катував марно — вони нічого не знали. Третя знала, але вивідати це знання було неможливо навіть йому… П’ята довго трималася, але таки розповіла… Все.
Хоча навряд чи «все». Мавин — професіонал… Йому доведеться тяжко працювати, але це саме робота, а не гарячкове гасіння пожежі. Її вони, начебто, припинили. На який час?!
«Ти ж усе розумієш? Що відбувається? Ти зупиниш це, так?..»
А грець його знає…
Літак поринав у повітряні ями; шлунок Клавдія стрибав до самого горла. Втім, його млоїло б і на землі. Тепер його нудитиме довго… Усе життя.
Треба було примусити Мавина, — запізніло розлютився він. Нехай би попрацював куратор. Наступив би на горло власній гідності і… ще чомусь, від чого в Клавдія залишився тільки спогад. І той — у синцях; треба було Федору… Вона баба жорстока.
Але… Мавин, і тим більше Федора, не домоглися би ТОГО зізнання. Приємно усвідомлювати професійну вищість. Як у тому анекдоті про асенізаторів: «Учися, синку, а то будеш усе життя ключі подавати»…
Літак торкнувся бетонки; на превеликий жаль, почуття невагомости змінилося трясаниною на злітній смузі. Зараз він приїде додому, вимкне телефон і знову стане рибою. І не буде ні важкого передчуття, ні відьом, ні бетонної тарелі з людським місивом…
Його сіпнуло. З таким самим почуттям учора він спускався у підвал. А сьогодні додалася ще і картинка: тисячі людей у паніці кидаються до виходів… Криваве вариво…
Літак зупинився. Доста. Зараз ми цю думку зітремо…
Клавдій набрав повні груди повітря й уявив усе це в подробицях і барвах — аж до чиїхось розчавлених окулярів під лавою. Потім — як по яскравій картинці повзуть тріщинки, мов розбили скло. І скалки з брязкотом осипаються; полегшений видих; усе.
Дощ.
— Як там Одниця, патроне? — приязно спитався охоронець.
— Курортний сезон у розпалі, — Клавдій посміхнувся. — Маґнолія… Бери відпустку, Салю, жінку — і на пляж…
Драбант засміявся:
— Я розлучений…
— Отакої, — здивувався Клавдій. — То й добре… Від жінок самі неприємності. І чи не кожна друга — відьма…
Обидва розреготались.
Дві години тому Федора проводжала Клавдія — до самого трапа. Мовчки; власне, за етикетом їй і належало супроводжувати його. Бо ж куратор Мавин має пильні справи, а візит Великого Інквізитора був робочим… Навіть чорноробським. Суцільно чорним.
Федора мовчала, а йому не терпілося залишитися на самоті. І спробувати зализати рани. Повернути хоча б позірність душевної рівноваги…
— Тримайся, Федоро. Дітям вітання… Їм подобається тут? Море…
— Мабуть.
— До побачення.