Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84

V

…Здається, я закричав — не згадаю зараз чому. Адже я нічого не відчув, анічогісінько. Тільки побачив, як зникла блакитна завіса випромінювання, як повільно й страшно, мов пухирі на обпаленій шкірі, здулася броня між скошеними пілонами носових маневрових двигунів.

Я ковтав кров із прокушених губів, а у вухах бився, дзвенів крик. Не одразу зрозумів, що це тоненько, довго й жахливо кричить Тханг.

Модуль маневрував — риба-лоцман біля акулячої пащі! — причалюючи до шлюзової камери корабля. Вхід був схожий на чашечку дивовижної сталевої квітки. Скільки ми ще лишатимемо на кожному кілометрі космосу таких хлопців, як Паттег?

Автоматика, ясна річ, не працювала. Люки розблоковано. Плутанина розірваних кабелів і труб, як зламані ребра, судини, нерви…

Володю я побачив одразу, як тільки втиснувся в навігаційну рубку. Рубку? Тут не було ні курсографа, ні пульта управління, ні протиперевантажувальних крісел. Тільки більма згаслих екранів, пошматовані вибухами панелі, уламки металу і пластиків. І в центрі вкарбована в панель постать — чорнокрилий ангел, що здіймає меча.

Володя… Нічого жахливішого я не бачив. Він висів, зім’ятий, зібганий невагомістю, застиглий у неймовірній позі, прикутий магнітними черевиками до підлоги. Скафандр у кількох місцях посічено і пропалено осколками. Недалеко, розтрощений вибухом, плавав променевий спис. Володимир скористався зброєю. І напевне встиг зробити ще один постріл. Що він побачив? По кому стріляв? Злякався? Чи він навіть не намагався перехитрити цю… річ? Просто почав шмагати променем і влучив у систему самоліквідатора?

Тепер “Ангел” мертвий, мертвий назавжди, і жодному спеціалістові не розібратися в таємницях його програми. Нам доведеться чимало потрудитися, відтягуючи такий величезний шматок металу до Трансплутону. А доставити треба: ми повинні з’ясувати будову незвичайного локатора, встановленого на “Ангелі”, та й напівсфери з випромінюванням…

…Після вибуху минуло майже три хвилини. Намагаючись якомога менше травмувати непіддатливе тіло, я потягнув Паттега до модуля. І раптом заквапився: знову прийшло відчуття чужих очей, настирливого переслідування.

Тханг підводив “Вайгач” по спіралі, щоб не спалити модуль вихлопом.

Три хвилини працює двигун модуля. Три хвилини, поки не вигорить пальне, потім — дрейф без керма і без вітрил… Мусять встигнути. На мій непрофесійний погляд, Паттега ще можна врятувати. Можливо, я ще запитаю в нього, навіщо він стріляв у рубці. А чи важливо це? Важливо. Паттег закрив епоху Патруля. Отже ми, люди, в чомусь покінчили із своїм минулим…

І тут я побачив її, Срібну Дівчину. Вона сіла на асиметричний виступ — кожух маневрового двигуна, звісивши безкраї напівпрозорі ноги в порожнечу. Очі її не можна було відрізнити від зірок, але вони були живі й теплі.

— Здрастуй, — сказав я беззвучно.

— Здрастуй, — відповіла вона, усміхаючись.

— Це контакт?

— Ще ні. Але тепер уже скоро. Ти побачиш. А можливо, я покличу тебе в гості.

— Це далеко?

— Так не можна сказати… Все це, — вона плавно обвела довкола світляною рукою, — трохи не таке, як ви вважаєте. Але це складно. Не поспішай.

— Ти вже йдеш?

— Незабаром прилетять твої друзі. Поки що їм не слід мене бачити. На сьогодні доволі емоцій.

— А чому ти прийшла до мене?

— Мабуть, час, — сказала Срібна Дівчина і подивилася туди, де висів мертвий “Ангел”.