Франческа. Володарка офіцерського жетона

— Добре.

— А чого він? Я й сама можу подзвонити!

— У нього більше шансів подзвонити мені раніше, ніж ти, сестричко, ще щось тут учудиш.

— Ти йолописько!

— Джорджіо, передаю тобі з рук у руки цей скарб. Простеж, щоб вона собі голову не рознесла! І тобі! — реготнув старший брат.

— Ciao, дурнику! Будь обережний на дорозі! — подякувала вередлива сестричка.

Я забрав у Франчески з рук пакет з апельсинами, й ми пішли в командний центр.

— «З головою не все гаразд». На себе б подивився! — бурчала дорогою Франческа.

Я хотів було сказати, що старший брат знає, про що каже, але стримався. Мені ж іще з нею працювати.

У командному центрі не вистачало хіба що Ренді. Посходилися всі, починаючи від полковника й закінчуючи доктором Джексоном. Я підштовхнув напарницю вперед, і тут, як по команді, заграли свистоперділки, вдарили хлопавки, і вся наша гоп-компанія радісно завила. Було таке враження, що Франческа повернулася не з лікарні, а з багаторічної Троянської війни.

На всі монітори Трейсі вивела одну фразу: «З поверненням, Франческо!» Жовтогарячі літери на чорному тлі моніторів більше скидалися не на привітання, а на застереження. Навіть із Г’юстона, на другому моніторі, махали руками — Трейсі дала їм нашу картинку. Звісно, за давньою доброю традицією, коли в нас усі сміються, Франческа плаче. Напарниця рюмсала й затуляла долонями лице.

— Дякую… Дякую… Ну навіщо ж так… Я не… — бурмотіла зворушена дівчина. — Я готова щотижня в стовп врізатися, щоб мене так зустрічали!..

У командному центрі запанувала мовчанка.

Перший зареготав Вескотт. Але, крім нього, чомусь ніхто більше не сміявся.

— Ні. Будь ласка, не треба більше таких пригод! — твердо сказав я. — Nope!

Нарешті гості розійшлися, пообіцявши на перерві принести торт. Нам потрібно було починати зміну. Поки я встановлював зв’язок і ознайомлювався з кейсами, Франческа пішла на кухню приготувати нам термоядерної кави з пекельної італійської машинки під назвою «moka».

— Добре, що вона повернулася, — сказала Сара МакКарті. — Без неї тут було якось невесело…

— Професор Рассел дуже приємна людина, але має звичку бурчати собі під носа, наче старий бурундук! — пожалілася операторка зв’язку Трейсі.

І це була свята правда. Я майже два тижні працював напарником професора. І мушу зізнатися, що це були не найлегші два тижні. Доктор Рассел чудовий спеціаліст, один із найкращих. Він блискучий лектор і відмінний педагог. Видатний фізик і приємна людина. Але як напарник він — кара божа. Постійне незадоволене бурчання, нерозбірливі коментарі собі під ніс, нескінченна критика всіх навколо, починаючи від виробників і закінчуючи ні в чому не винним земним тяжінням, перетворювали кожну зміну на кошмар. Навіть терплячий офіцер Баррел якось був не витримав, підійшов до професора й запропонував йому або піти випити чогось міцного, або піти покурити чогось веселого, бо «неможливо, щоб людина з самого ранку була бридка, як хвіст опосума». Він так і сказав «хвіст опосума». Ви коли-небудь бачили опосума? Ні? Знайдіть картинку — викапаний професор на зміні!