Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

Найкращим способом вирішення територіальної проблеми з польським еміграційним урядом Сталін вважав заміну цього уряду на власний, підконтрольний. У травні 1943 р., невдовзі після скандалу навколо Катині й розірвання дипломатичних відносин, у Москві розпочав свою роботу І Конгрес спілки польських патріотів. На чолі цього зібрання була донька відомого дипломата міжвоєнної Польщі комуністка Ванда Василевська. Конгрес постановив необхідність скасування Ризького миру 1921 р. як такого, що не відповідає прагненням українців та білорусів. З точки зору уряду Миколайчика, Червона армія повернулася на польську землю у січні 1944 р. Сталін так не вважав. Для нього Польща починалася за Західним Бугом, який радянські війська перейшли у липні. Услід за ними до міста Холм, а пізніше до Любліна переїхав створений напередодні у Москві Польський комітет національного визволення (ПКНВ). До цієї організації входила і Ванда Василевська, а очолив ПКНВ Едвард Осубка-Моравський. «Люблінські поляки» стали для Сталіна альтернативою «лондонським полякам». 26 липня 1944 р. ПКНВ підписав угоду з радянським урядом, згідно з якою «люблінські поляки» визнали «лінію Керзона» основою для встановлення східного кордону Польщі, а СРСР визнав ПКВН як польську владу. У грудні на основі ПКНВ сформовано Тимчасовий уряд Польської Республіки, який підтримав рішення Ялтинської конференції, а 16 серпня 1945 р. підписав договір про державний кордон з СРСР. Договір набув чинності 6 лютого 1946 р. Установлений кордон проходив східніше верхньої течії Сяну, СРСР передавав Польщі Перемишль. Демаркація кордону відбулася 1948 р., тоді ж до Польщі відійшов колишній райцентр Дрогобицької області Медика. Востаннє польсько-український кордон скоригували 15 лютого 1951 р.: Польська народна республіка (ПНР) передала УРСР територію у верхній течії Бугу з містом Кристинополь (нині Червоноград), а Україна взамін поступилася рівною за площею територією у Прикарпатті з райцентром Устрики-Долішні.

Установлення польсько-радянського кордону по «лінії Керзона» супроводжувалося масштабними акціями обміну населенням. Початок цьому процесу було покладено угодою від 9 вересня 1944 р. між ПКНВ і УРСР. До 1946 р. із шести західноукраїнських областей до Польщі виселено близько 760 тис. поляків, а у зворотному напрямку, із Закерзоння до УРСР, — близько 480 тис. українців. Це переселення максимально зблизило адміністративний кордон із етнографічним і усунуло ґрунт для територіальних претензій. Залишки українського населення з Лемківщини, Надсяння і Холмщини, разом близько 140 тис. осіб, примусово відселили у північні та західні регіони Польщі 1947 р., в рамках операції «Вісла». Ця депортація допомогла покінчити з діяльністю УПА в післявоєнній Польщі.

Переважна більшість польських емігрантів у Західній Європі вважала, що Львів і Вільно необхідно повернути Польщі. До самого кінця існування польського еміграційного уряду (1989 р.) його лідери прагнули перегляду східного кордону. Окрім відновлення «історичної справедливості», відсування кордону на схід розглядалося як компенсація за страждання Польщі під час Другої світової війни та за «зраду» союзників у Ялті. Найбільш гарячі голови розраховували на спалах Третьої світової війни, приповідаючи: «Єдна бомба атомова, і дойдземи аж до Львова». Хоча і Польща, і Україна були позбавлені реальної незалежності, все ж менше приводів нарікати на підсумки драми з кордонами було в українців. Один із провідних діячів української еміграції Михайло Воскобійник 1948 р. зазначав, що теперішній польсько-український кордон — це лінія максимально справедливих взаємних втрат.

Якщо в комуністичній Польщі край дискусіям щодо східного кордону поклав тоталітарний режим, то на Заході, в середовищі політичної еміграції, зміни настроїв могли настати тільки через дискусії та переосмислення. Місію з переконування співвітчизників взяв на себе паризький часопис «Культура» (1947—1989), який редагував видатний польський інтелектуал Єжи Гедройць. На відміну від більшості співгромадян, він дивився не в минуле, а в майбутнє польсько-українських відносин. На думку Гедройця, шлях до визволення Польщі (та займання нею вигідного геополітичного положення) пролягає через примирення з Україною. 1952 р. «Культура» надала свої шпальти для авторів, які закликали поляків визнати наявний східний кордон ПНР. Наприклад, у листі емігранта Йозефа Маєвського пролунало гасло: «Нехай литовці, у яких доля гірша, ніж у нас, тішаться своїм Вільнюсом, а у Львові нехай майорить синьо-жовтий прапор». Співробітник Гедройця Юліуш Мєрошевський у низці статей протягом 1970-х рр. переконував, що необхідно підтримувати український, білоруський та литовський національні рухи в межах відповідних радянських республік; у майбутньому незалежна і дружня Україна стане найкращим захистом для Польщі від імперських амбіцій Кремля. Минули десятиліття, перш ніж більшість поляків на батьківщині та в еміграції переосмислили своє ставлення до України і східного кордону.