Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України

У березні 1943 р. командувач АК Стефан Ровецький отримав від уряду з Лондона інструкції щодо переговорів з українцями. Поляки відмовлялися поступатися територіями, натомість гарантували дотримання всіх громадянських прав для української меншини у відновленій Польщі. Щоб зробити українців поступливішими, їм змальовували похмуру перспективу безнадійної боротьби. Стверджувалося, ніби СРСР прагне фізичного винищення українського народу, а ліберальні кола західних демократій не заперечуватимуть, адже сприймають українських лідерів німецькими маріонетками. За таких обставин тільки Польща може виступити адвокатом українців перед Великою Британією і США. Фактично польські представники намагалися апелювати до тієї ж логіки, яка змусила уряд УНР підписати Варшавську угоду 1920 р.

Українсько-польські переговори 1941—1943 рр. завершилися безрезультатно. У той час еміграційний уряд у Лондоні все ще сподівався на позитивні для себе результати переговорів між Великою Британією і СРСР. У такому разі не було потреби щось додатково узгоджувати з ніким не визнаними українськими партизанами. Для польської сторони переговори з ОУН мали на меті не встановлення дипломатичних відносин із майбутньою українською державою, а були засобом уникнення протистояння на територіях, де польські підпільні структури були слабшими за українські. Натомість бандерівці за цей час встигли створити УПА й відчували, що здатні силою нав’язати бажаний кордон із Польщею.

Відсутність компромісу і неготовність до поступок призвели до кривавої розв’язки польсько-українських суперечностей на Волині, Холмщині, а згодом у Галичині та в Надсянні. Ситуацію загострювало наближення до спірних територій радянського фронту: і українці, і поляки вважали, що варто опанувати ситуацію в регіоні ще до того, як сюди прийде Червона армія. УПА намагалася знищити організовані осередки польського опору та змінити демографічну ситуацію краю таким чином, щоб Польща вже не мала підстав висувати на них територіальні претензії у майбутньому. АК прагнула за будь-яку ціну втримати польську військово-політичну і демографічну присутність на Кресах, а також позбутися українського населення там, де це було можливо зробити, передусім на Холмщині. Жертвами міжетнічного конфлікту стали десятки тисяч цивільних. У польській історіографії ці події стали відомі як «Волинська різанина» (Rzeź wołyńska).

Уночі з 3 на 4 січня 1944 р. Червона армія перейшла довоєнний польський кордон біля волинського міста Сарни. Зупинятися чи узгоджувати подальші дії з польською еміграцією радянське командування наміру не мало. Але на цей випадок у Армії крайової вже був заготовлений план дій. У німецькому тилу АК розпочала реалізацію операції «Буря» (Akcja «Burza») — серії повстань з метою самостійного вигнання окупантів зі Східної Польщі. Партизани АК намагалися змусити СРСР рахуватися з польським характером Кресів через встановлення контролю над містами регіону.

У ході реалізації операції «Буря» польським повстанцям доводилося воювати не лише з німцями, але й з УПА. Створена в січні 1944 р. 27-ма Волинська дивізія АК завдала чимало клопотів Українській повстанській армії. У бандерівського керівництва активізація Армії крайової викликала живі асоціації із українсько-польською війною 1918—1919 рр. у Галичині. Цього разу українці прагнули взяти реванш у свого історичного ворога. Передислокація великих сил АК із Холмщини на Львівщину нагадувала те, як у січні 1919-го поляки пробивали «львівський коридор» з Перемишля. Щоб не допустити аналогічного розвитку подій, навесні 1944 р. Головна команда УПА створила Командування Холмського Фронту на чолі зі Степаном Новицьким («Спецом»). Бої УПА з АК на цій ділянці тривали до липня й справді набували ознак фронтового протистояння. Хоча Армії крайовій вдалося підняти антинімецьке повстання у Львові, повторити успіх листопада 1918 р. у поляків не вийшло. Після приходу Червоної армії та НКВС осередки польського руху опору на Західній Україні були ліквідовані. Операція «Буря» не досягла Своєї політичної мети.

Радянська окупація Східної Європи розвіяла надії польських емігрантів та повстанців на заступництво з боку західних демократій. Польща втратила не лише Східні Креси, а й свою свободу. У 1945—1946 рр. переговори між польськими та українськими повстанцями відновилися. Цього разу питання кордону вже не мало такої гостроти, натомість треба було давати раду зі спільним ворогом — тоталітарним сталінізмом.