Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— А Паталашка?
— Паталашка не входить в рахубу. Ви зараз все взнаєте, Миколо Федоровичу. Я ж оце швиденько й прибейкався заради цього. Річ у тім, що товариш Берія Лаврентій Павлович звернувся з закритим листом до всіх партійних організацій, в якому він говорить про те, що на місцях національним кадрам не дають ходу. В Києві вже скликали Пленум ЦК і зняли першого секретаря Мельникова, бо він не національний кадр. Корнійчук виступив і дуже підтримував лист товариша Берії і сказав, щоб на Україні керівниками були українці самі, а не хтось там. Замість Мельникова поставили Кириченка. Ви ж, мабуть, чули про нього?
— Я знаю тільки Кириченка — вченого, — сказав я, — селекціонера.
— Так то ж просто вчений, а це видатний партійний діяч.
Я посвистів назустріч жайворонкові, який тріпотів крильцями високо над нашими головами.
— А як по-вашому, Ейзенхауер видатний діяч?
— Так то ж у Америці!
— А Генеральний секретар ООН Хаммершельд?
Щириця посварився на мене пальчиком.
— Миколо Федоровичу, не підміняйте тезиса! Я вам про ячмінь, а ви мені про гречку. Сказано ж вам про вищого партійного керівника республіки, сина українського народу, плоть од плоті! А що таке партія? Партія — це керівна і спрямовуюча сила!
Я хотів поляскати його по плечу, але тільки заніс руку і зробив долонею «вниз-угору» в повітрі.
— Слухайте, Щириця, що я вам скажу отут серед степу широкого, а можу сказати будь-де, хоч і перед тисячами людей. Ви для мене ніколи не були і не будете ніякою керівною силою! Вам ясно?
Але Щириця сьогодні не хотів чути ніяких образ. Заліпив вуха воском, заткнув пальцями, як буддійська мавпочка.
— Миколо Федоровичу, нащо нам сваритися? Нам треба як? Швиденько й гарненько згуртуватися а монолітну єдність, раз получено такий сигнал. Ви ж мене чуєте: є сигнал! Для всіх щирих українців!
— Сигнал? Який сигнал?
— А такий. От ви доречно згадали про Паталашку. А я вас швиденько візьму та й спитаю: а хто такий Паталашка?
— Паталашка — директор.
— А ще він хто?
— А ще — Паталашка.
— От бач, не знаєте. А тепер я вам чепурненько скажу й повідомлю, щоб ви знали: Паталашка — грек.
— Грек? Слухайте, товаришу Щириця, не морочте мені голову! Коли Паталашка грек, то я тоді турок чи що? Він же з Полтавщини, з села!
— А ви думаєте, на Полтавщині не було греків? Там хто хоч був? Петлюра, думаєте, звідки? А піп Гапон? З Полтавщини, з Кобеляк. А всі оці Паталашки? І швиденько порозповзалися навсібіч і позаймали всі посади. А ми, як національні кадри, вимушені пасти задніх. В евакуацію кинули нас, влили агростанцію в радгосп під Карагандою, директор радгоспу хто? Казах Ідрисоа. Моя Нінель Пилипівна науковий працівник, я — виконуючий обов’язки директора агростанції, а над нами, значить, казах, який те й знає, що давай м’ясо, вовну, шкури, хоч з себе шкуру здирай! Я вас питаю, Миколо Федоровичу, як заслуженого фронтовика, можна так жити? Повертаємося додому слідом за переможною Червоною Армією, піднімає агростанцію з руїн хто? Щириця. А на готовеньке директором посилають Паталашку! І хоч ви кажете, що він українець, я вам кажу: грек! І хоч ви й безпартійний, але одкрию вам секрет: дихає Паталашка не нашим духом! Я вже й до цього щось таке відчував, а оце після закритого листа Лаврентія Павловича Берії наче мені якесь одкровення явилося: асе побачив, усе збагнув гарненько й чепурненько і зробив потрібні висновки. Чого я оце до вас прийшов, Миколо Федоровичу, і знайшов вас аж у степу? Бо ви чоловік заслужений перед Батьківщиною, а я, хоч і не маю орденів, а тільки медаль «За доблесний труд», але воював на мирних фронтах ще задовго до всіх відомих нам загроз. Тридцяті роки, по-вашому, це що? Так собі? А я вам скажу, що тоді фронт проходив у оцих степах. Хто боровся за перемогу мічурінської науки? Ви думаєте, директор агростанції доцент Михно? Помиляєтесь і до того ж — глибоко! Боровся Щириця! Хто всі сили поклав на те, щоб там якийсь безідейний «Половецький степ» отримав горду назву: «Агростанція імені Й. В. Сталіна»? Знову ж таки Щириця, якого тримали в чорному тілі, у вічних заступниках…
— І за це ви спробували запроторити доцента Михна туди, де Макар телят пасе, а тоді потирали руки, коли його загребли на фронт, хоч таких учених треба було берегти, як найбільші скарби!
— Це вам натурчав у вуха професор Черкас! — незвично злим для його облесливості голосом заявив Щириця. — Між іншим, я б вам не радив бути його сателітом. Це не наша людина, і в вас, як у доблесного захисника нашої Вітчизни, не повинно бути нічого спільного…