Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
«Де Грегор Клеган — там завжди злі вісті» — подумала Кетлін. Невже Роббові доведеться знову рушати на південь, аби дати йому ради? Чи Гора вже сам іде сюди?
— То Клеган перетнув річку, абощо?
— Ні, — тихо, але твердо відповів Болтон. — Я лишив при броді шість сотень людей. Списників з бурчаків, з гір та з-понад Білого Ножа, сотню роголісівських лучників, скількись компанійців та заплотних лицарів, а на додачу міцний загін вояцтва Дужаків та Кервинів. На їхньому чолі я поставив Ронела Дужака і пана Кайла Кондона. Ви, напевне, знаєте, ласкава пані, що пан Кайл був вірною правицею покійного князя Кервина. Леви плавають не краще за вовків — поки річка стоїть високо, пан Грегор її не перейде.
— Коли ми рушимо загатою, нам лишень Гори бракуватиме за спиною, — мовив Робб. — Ви добре вчинили, пане князю. Без вас і ваших людей мені годі й думати впоратися з усіма ворогами.
— Ваша милість дуже добрі. Та я зазнав тяжких втрат на Зеленозубі, а Гловер і Толгарт — іще тяжчих при Сутіндолі.
— При Сутіндолі! — Робб виплюнув назву міста, наче лайку. — Робет Гловер відповість за ту поразку, щойно я його побачу. Маєте моє слово!
— То була дурість, — визнав князь Болтон, — але ж коли Гловер дізнався про падіння Жбиру-в-Пущі, його охопив страх і розпач. Таке може статися з кожним.
Утім, Сутіндол — то була вже справа минула. Кетлін турбували битви, що лежали попереду.
— Скільки війська ви привели моєму синові? — без манівців запитала вона Руза Болтона.
Його моторошні бляклі очі розглядали її якусь хвилину, потім він відповів:
— Сотень із п’ять кінноти та три тисячі піших, ласкава пані. Головне вояки Жахокрому, але є також трохи з Карголду. Вірність карстарківців тепер сумнівна, і я завважив за доцільне тримати їх ближче до себе. На жаль, оце і вся моя потуга, більше нема де взяти.
— Має вистачити, — мовив Робб. — Ви очолите сторожовий полк і підете у хвості війська, князю Болтоне. Я накажу рушати Перешийком, щойно пан дядько відгуляє своє весілля за столом і в ліжку. Ми повертаємося додому на Північ.
Ар’я X
Чата вершників застукала їх за годину від Зеленозуба, де гарба ледве тягнулася розвезеним у грязюку шляхом.
— Голови не піднімай, рота не розтуляй, — попередив Хорт, поки до них наближалося троє: лицар та двоє зброєносців у легких обладунках, на швидких подорожніх кобилах.
Клеган вдарив батогом запряжку — двох старих меринів, що знали кращі часи. Гарба скрипіла і хилиталася, два величезні дерев’яні колеса чавили грязюку з глибоких колій. Морок тупав за гарбою на припоні. Великий та норовистий кінь не мав на собі ані броні, ані ладр, ані збруї, а його господар Хорт був убраний у поплямовані штани та сорочку з грубої зеленої дерги і попелястого сіряка з каптуром, у якому геть тонула його голова. Коли він опускав очі долу, обличчя зникало з виду — виблискували самі лише білки очей. Він скидався на якогось забитого селянина, хай і чималого на зріст, проте Ар’я знала, що під сіряком ховається намащена кольчуга на кубраку вивареної шкіри. Сама вона скидалася на селянського хлопчака — приміром, свинопаса. Позаду них на гарбі стояли чотири барила свинячої солонини та одне — солоних свинячих ніжок.
Вершники розділилися і об’їхали їх колом, перш ніж наблизитися. Клеган зупинив гарбу і терпляче вичікував на їхню ласку. Лицар мав при собі списа та меча, зброєносці — довгі луки. Значки на їхніх кубраках повторювали великого герба на вапенроку господаря: чорні вила на лівій золотій перев’язі проти брунатного поля. Ар’я вже думала раніше, чи не відкритися першому ж роз’їздові та здатися на їхню милість, але уявляла собі завжди лише вояків у сірих киреях з лютововком на грудях. Вона б зважилася і тоді, якби побачила велетня Умберів або кулак Гловерів, та цього лицаря з вилами не знала, як не знала і його господаря. Найподібніший до вил знак із тих, що вона бачила у Зимосічі, був тризуб у руці водяника князя Мандерлі.
— Маєш справи у Близнюках, абощо? — запитав лицар.
— Везу солонину для весільного бенкету, з вашої ласки, добрий пане лицарю, — промимрив Хорт, опустивши очі та сховавши обличчя.
— До солонини я ніколи ласки не мав.
Лицар з вилами кинув на Клегана хіба що побіжний погляд, а на Ар’ю і зовсім уваги не звернув. Зате Морока він роздивлявся довго і ретельно. Та й кожен би зрозумів з першого погляду, що то не плужник і не в’ючак. Один зі зброєносців трохи не гепнувся дупою в болото, коли чорний огир клацнув зубами на його власного коня.