Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід [UK]

— Будь-якого? — упевнився командир полку.

— Будь-якого, — підтвердив Ласкольник.

— Він, — генерал вказав на мишастого коника. — Два кола.

Сивоволосий скривився й почав сперечатися.

— Це поганий вибір.

— Ти сам сказав: будь-якого.

— Так я і сказав.

— То нехай твоя дикунка готується.

Ласкольник знизав плечима й підійшов до дівчини. Та нахилилася в сідлі, щоби краще його почути. Так вони певний час і розмовляли. Було видно, що вона не задоволена тим, що їй сказав Ласкольник, похитала головою, виконала якийсь складний жест лівою долонею і нарешті й собі стенула плечима. Кха-дар поплескав її коника по шиї та покрокував у бік генерала. До того саме підійшов капітан хоругви, що програла навчання. Супроводжувала його лучниця, ретельно натерта сажею.

Кайлін встала трохи осторонь і споглядала, як капітан складає рапорт командиру полку. Власне, йому не було про що забагато говорити, але й ті кілька речень були куди важливішими, аніж він зумів би з себе вичавити, якби це було не тренування.

Трава збоку зашелестіла, й біля неї встав маг хоругви. Кривлячись, намагався дотягнутися до місця поміж лопатками.

— Не чіпай, — порадила вона. — Відправ когось у Літрев — нехай запитає матінку Вейру. Вона продасть тобі мазь. Намасти нею рану, оберни полотном — вранці не залишиться й сліду.

— У нашому полку є кілька цілителів.

— Військові знахарі. Я чула про них. Це твоя справа, якщо хочеш стогнати ще місяць, коли зводиш руку для закляття, — вона перевела погляд на свого командира. — Та якщо вирішиш послухати мене — то нехай посланець скаже, що його прислала Кайлін. Може, матінка Вейра продасть тобі дешевше.

Вона відчувала, як чародій приглядається до неї, й майже могла простежити хід його думок. Як бойовий маг хоругви він, напевне, мав офіцерський патент. А вона була лише замурзаною, мов челядник каменярів, дикункою з вільного чаардану. Однак вона служила під Генно Ласкольником, тож він міг говорити із нею, не втрачаючи гідності.

— Ваглен-кан-Левав, — представився він ввічливо. — Бойовий маг Другої Півпанцирної. Кажуть, вам вдалося обіграти також Першу та Четверту. Генерал розлючений.

— Кайлін-анн-Алеван, — кивнула вона. — А чому?

— Як це, чому? Зелені Горлянки — це його полк. Його й нічий більше. Він командує ним вже п’ятнадцять років, а тут якась сте-пова нерегулярна банда три рази поспіль робить із нас ідіотів. Ласкольник чи ні, але він не повинен у такий спосіб ставити йому підніжку. Вийде з цього клопіт.

— Він не вміє програвати?

— Як мало хто, — маг кисло усміхнувся.

— Кайлін! — Ласкольник покликав її, перекрикуючи зростаючий гамір. Новина про перегони вже обійшла всіх, і солдати та її чаардан тепер в’їжджали на пагорб, звідки все було видно найкраще. Кілька кавалеристів вже кружляло поміж товаришами, збираючи застави.

— Генерал має кілька питань, — пояснив кха-дар.

Командувач полком зміряв її поглядом згори донизу.