Джмеленя та Канікульне озеро
- Автор: Микитчак Галина, Микитчак Тарас
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-254-7
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Джмеленя та Канікульне озеро». Краткое содержание книги:
І хто ж знав, що доведеться рятувати Канікульне озеро?
Та й не лише озеро, а усеньке місто.
— Гляньте в дірку від цегли. Там щось є! Якась залізяка! — Дмитрик і Дзвінка водночас показали пальцем у темну заглибину в стіні.
Дмитрик запхав руку в заглибину, намацав металевий важіль і смикнув. Важіль глухо клацнув і подався вперед. Всі завмерли. Проминула секунда, друга, третя, четверта… Навіть жабуни затихли в озері.
Тоді металева зелена від часу ляда, схована під шаром дерну й трави, відчинилася. Під нею зяяла чорна прямокутна діра. З неї війнуло затхлим повітрям і сильним грибним запахом. Дмитрик посвітив ліхтариком.
— О-о-о-о! А тут і драбинка є! Така сама, як під каналізаційним люком!
Водяник ще раз оглянув підземний колодязь, узяв у Дмитрика запасний ліхтар і поліз униз. Колодязні стінки було викладено каменем. На ньому густою оторочкою висіла запорошена павутина, внизу виблискувала калюжа води. Тиціанові кроки стихли, не чути було й дихання, проте світло ліхтарика все ще виблискувало. Діти збентежено дивилися йому вслід, а потім і самі почали спускатися. За ними поспішила Ольма.
Ляда за нею зачинилася сама по собі, тихо грюкнувши.
Водяник пройшов кілька метрів, пригинаючи голову, а далі зупинився, бо дорогу засипало уламками цегли, штукатурки, каміння й погнутих труб.
— Я буду передавати вам цеглини, а ви кладіть їх попід стінки. Може, так зробимо лаз! — сказав Тиціан.
Скарбошукачі розгребли доволі широкий лаз у завалі. Тиціан простромив туди голову й руки.
— О! Прохід далі вільний! За мною!
Дзвінка легко проплазувала крізь завал, а Дмитрик застряг, зачепившись сорочкою за трубу.
— Мене тут щось тримає! Здається, воно залізне! — крутився він у лазі. А тоді закричав: — Ой-ой-ой-ой! Не чіпайте мене! Ай! Ні-і-і! Ой! Ги-ги-ги! — і, пирскаючи зі сміху, пірнув до Дзвінки і Тиціана.
За ним полізла русалка.
— Ольмо, навіщо ти лоскотала мене? Я мало не луснув зі сміху! — пожалівся малий.
— Зате помогло! Он як ти швидко поліз!
— Вгорі вода! — сказав Тиціан. — Я це відчуваю. Ми вже у підводді!
— У підводді? — перепитали діти.
— Під землею є підземелля, під підлогою — підпілля, а під водою — підводдя! Все просто! — мовив водяник і пройшов ще кілька метрів уперед. Раптом світло його ліхтарика вихопило з темряви жіноче обличчя. Воно дивилося на візитерів зеленими очима, сердито, з погордою та спересердя.
— Це ж русалка Ликерія! — сказала Ольма. — Вірніше, її бронзова статуя! Правда, їй припасували риб’ячий хвіст. Зустрічалася з нею ще за життя, а коли обидві стали русалками, то вона гостювала в Полтві. Ликерія також знала Теодозія, мого колишнього коханого. Не думала, що ще побачуся з нею! Особливо отак!
— От чому її назовні не видно! Вона провалилася разом з фундаментом у підземний хід! — відзначив Тиціан.
— І повністю перегородила його! — Дмитрик посвітив на карту. — Тиціанів батько намалював її ще в повній красі над хвильками озера!
— Добре, що провалилася. Інакше б її просто вкрали та здали на кольоровий брухт, — пробурмотіла Ольма. — І не треба на мене так дивитися! Сказала, що думаю! Ви, люди, у всі століття вирізнялися захланністю!
— Я ще нічого на брухт не здавав! — образився Дмитрик. — Ти краще подумай, як забрати постамент твоєї подруги з дороги. Повз нього не протиснешся!
— У русалок є таємниці! — усміхнулася Ольма. — Пропустіть мене до подруги. Ликеріє, де ж ти тепер плаваєш?
Вона оглянула статую з ніг до голови. Найбільше її зацікавив риб’ячий плавник.
— Е-ей! Посвітіть мені! На плавнику щось написано!
Тиціан взяв із долівки ліхтаря та посвітив.
— О, так добре! Бачу, бачу! Хтось вигравіював: «Ця статуя — подарунок коханій Ликерії на згадку про мене під час подорожі в Атени. Теодозій».
Хоч Ольма через свою русалкову природу була завжди дуже блідою, а в підземно-водному переході було дуже темно, усі помітили, що вона зблідла ще більше.
— Те… Те… Теодозій! Коханій Ликерії! — повторила вона. — Єхидна! Мегера! Моховатка обскубана! Горгона медузяча! То я знепритомніла, втопилася, стала русалкою через зраджене кохання! Ах, Теодозій, хороший хлопчик із порядної галицької родини… І це за всю мою турботу, за всю мою ніжність — отака дяка?! І хто?! Мій коханий і моя найкраща подруга!
Діти й Тиціан відійшли вглиб проходу, щоб випадково не потрапити під розмашисті Ольмині удари.
Ольма схопила Ликерію за шию та смикнула на себе. Почувся металічний скрегіт — і бронзова голова відвалилася, а за мить і статуя переламалася навпіл, звільняючи прохід. На жаль, вона тримала на собі всю стелю.