Київ-86
- Автор: Камиш Маркіян
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-79-9
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Київ-86». Краткое содержание книги:
Через 30 років після аварії провідник-«сталкер» веде японських туристів до заповітної мети — покинутого Києва, який мріють побачити всі мандрівники на планеті, але наважуються лише одиниці. Ця книга — гарячий поцілунок літа в місті, яке ми могли втратити.
Ніколи не знаєш, з якого боку до тебе підкотить свої здоровенні яйця лихо, і про все подбати просто неможливо. Я і так влаштував нички по всьому Місту. Я не винен, що його підстрелили. Не винен. Не винен.
От і бігав, повторюючи. Нажаханий бігав, розуміючи — нам всім вафлі. Аж поки не ухопив зв’язок, щоправда для цього довелося бігти аж на площу Хмельницького і знову лізти в Софію — у дзвіниці, якщо висунутися, ніби палиш на балконі, зв’язок завжди був.
Я дістав блакитний телефон. Толік, витягай нас звідси. Чорт, просто витягни. Я не знаю, куди я зараз дійду. Я не втомлений і жрачки нам вистачить, але я не зможу. Толік, як друга прошу. Забери. Я далі просто не дійду. І вона теж. Про нього я взагалі мовчу.
Я благав його приїхати, хоч знав, яке це пекло, вислухав волання, тонни матів і отак картинно скривився, трохи відсунувши слухавку від вуха, демонструючи привидам і духам густих міських чагарів, що лемент співрозмовника мені не до шмиги. Він сказав, що буде за шість годин. Йому треба повернутись у сонний Радомишль, завести свою Тойоту і, ризикуючи отримати термін або й кулю — приїхати сюди на машині, обминаючи засади і патрулі.
Мені треба до аптечки, а я не знав, яка саме зі схованок потрібна. Я давно у них заплутався, ніби білочка, яка постійно приникує горіхи і вічно забуває, де. З Толіком ми тільки домовились про Річковий вокзал, і щойно я поклав слухавку, щойно вийшов на площу до ЛАЗів, щойно глянув у помаранчеву цеглину свого GPS, вишукуючи відмітки заначок, вишукуючи аптечки з кілометрами бинтів і зібрався хутко оббігти ті що поблизу… аж рикнуло. Ніби всі тельбухи на землю гепнули. Холодним вітром жаху і завірюхами відчаю по мені влупило. Ось ти де — киця. Ось ми і зустрілися. Жаль, я без друзів зараз, вони так хотіли тебе зафоткати. У такі моменти стискаєшся в підшипник, яким в дитинстві стріляв з рогатки по полохливих птахах, які втичили, ухопившись лапками за електродроти.
Цей рик неможливо ані з чим сплутати. Якщо ви колись вночі гуляли зоопарком, якщо колись перелазили через паркан і шарилися біля кліток зі звіриною, — ви мене зрозумієте. Мені навіть дивно, що цього разу все, чого я боявся, так щільно на нас навалюється. Все, що переслідувало мене у кошмарах протягом років, коли я ходив сюди, падає на мою русяву голову одне за одним. Я боюся — і цього не приховую.
Не сказати, що тигр був аж зовсім близько, та цього разу набагато ближче, ніж коли ми з японцями заходили в Місто, хоча і не впритул, коли лазив біля моєї Honda, коли він обнюхував, терся зубами і випускав свої підхвістні амбри, і навіть ставав лапами на сидіння. В мене від смугастих мороз поза шкірою.
Я біг аж доки не впав, зупинився кілометрів за півтора, хекав і роззирався навсібіч, хвилин двадцять торуючи хащі кущів, поки не переконався, що тигр мене не зауважив, рикаючи собі у своїх смугастих справах. А що ви від мене хочете? Я звичайна людина, зі страхами і слабкостями, і те, що я гуляю кинутим Містом, зовсім не робить мене кіборґом, не оцинковує серце і не наливає очі кров’ю. Заспокойтеся і дивіться своє порно — я такий самий боягуз, як і всі.
Зате у мене все Місто у схованках. Після того випадку з татуйованими жлобами, коли мене врятував резервний комплект спорядження і фляндр віскі, яке я дудлив, закутавшись у несамовито гарячий осінній спальник — щось змінилося. Я готував заначки, лишаючи їх по кілька в кожному районі. За рік я старанно розіклав Містом чотири комплекти одягу, взуття, їжі і купу аптечок.
Чотири, бо я ніколи не брав із собою більше трьох туриків: група з п'яти людей — це вже галасливий, неповороткий натовп. Я ніби готувався до ще однієї зустрічі з козлами, які роздягнуть і лишать серед хащів та сонцестопу. Та хоч як готуйся, хоч як грайся у сурвіаліста — чорний день завжди приходить з того боку, звідки його не чекаєш. І якщо придбаєш сталеві двері з антизламними замками, обов’язково хтось залізе у кватирку і витягне твій геймерський ноут.
Зрештою, у мене в аптечках тепер було все: порошки кровозупинні, американські знеболювальні, надувні шини і кілометри бинтів, якими можна викласти від готелю „Дніпро” до Радомишля білу доріжку. Як і більшість сурвіалістів-теоретиків сучасності — я не зауважив, що головне — це навички. Зараз я думав, що комусь вистачило би і того, що в нас було на руках, аби допомогти Наокі. Бігав Містом і думав: от чого бухий Толік, начитавшись іноземних форумів, все повторював, що зараз — епоха інтелектуального капіталізму і головну цінність мають унікальні навички, які не девальвують і у пошуках яких не треба бігати заброшками. Я тепер зрозумів, чого він так довго мені розказував про курси першої допомоги та їхню користь. А я перехиляв келих і повторював, що за п'ятнадцять років у мене з жодним туристом нічого не сталося. Досі.