Київ-86
- Автор: Камиш Маркіян
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-79-9
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Київ-86». Краткое содержание книги:
Через 30 років після аварії провідник-«сталкер» веде японських туристів до заповітної мети — покинутого Києва, який мріють побачити всі мандрівники на планеті, але наважуються лише одиниці. Ця книга — гарячий поцілунок літа в місті, яке ми могли втратити.
Все розкидали, замаскували і сиділи один навпроти одного — на рюкзаках. Смалили сиґарети, я розказував про звичай мовчати на дорогу. Вони ніби зрозуміли, що я маю на увазі, і пильно вдивлялись у темряву. Ми дивилися одне на одного як люди, яких пов’язала пригода і які вийшли сухими з води.
Ми виконали всі церемоніали, прислухались до тиші, зібрали всі речі і приготувалися іти, не зовсім за планом, але у нас багато що не за планом. Я випускав останні кільця диму — акуратні, правильної форми, вони летіли через півномера до Ікумі, а вона — нанизувала їх на вказівний палець, розвіюючи.
Зрештою, все класно склалося: стрьо
думав я, аж поки довге, жовте світло не розітнуло темряву внизу, просто біля готелю. Потім звучали тільки впевнені кроки сходами і галасний суржик. В номері запала найтривожніша мовчанка у світі.
ІV
Сподіваюся, ці типи палять. Чорт, ну звісно палять, вони ж мародери, вони смалять якусь ватру чи приму без фільтра і точно не yнюхають, що півготелю прокурено в хлам. Не унюхають, і ми зможемо пересидіти, заспокоїтися, дочекатися, поки вони звалять, і забратися нарешті звідси до бісової мами. До тихих містечок на півдні, до теплих картонних коробок з піцою в Коростишеві і крижаних бурштинів пива у пабі Радомишля, де травитимемо Толіку про останні дні і показуватимемо фотки, які цілком можуть з’явитися на обкладинці наступного National Geographic.
Кроки затихли. Потім хтось гупав, ніби коваль, що осатаніло гатить молотом по заготовці двуручника, а потім — щось важке впало на асфальт і я зрозумів: кидають батареї з вікна. Металісти. Треба уйобувати. Он у нашому номері скільки батарей.
Ми дочекались миті, коли загуркотіло найдужче, схопили рюкзаки і рвонули на дах, сподіваючись, що сюди вони не зайдуть. Дякувати, сьогодні на голови не падає рясна, серпнева злива.
Там була пожежна драбина вниз, у внутрішній дворик, та невідомо, чи вона витримає. Я ніколи не лазив нею — вона розхитувалася навіть під сильним вітром. Все обіцяло надлам, падіння, хрускіт кісток, колоритне «шмяк!» і візит Харона, який віддирає тебе від асфальту, вантажить тельбухи в човен і викидає їх на іншому березі, козиряючи під плетену суеґаса. Наостанок.
Я би нізащо тудою не поліз, та куди діватися, коли ясно чуєш: ідуть на дах. Жестами і мугиками показав японцям: ані чичирк і ані рип-рип. Наказав Наокі спуститися на двадцять щаблів, Ікумі — трохи вище. Сам зліз так, аби голову з даху видно не було, дістав ствол і завмер.
І ніколи, як у той момент, я так сильно не благав влягтися клятий вітер. Я хребтом відчував всю труху драбини, усю підступність кріплень сорокарічної давнини, усю слизькість та ненадійність щаблів.
От зараз точно не треба витикатися. Зараз це найгірша ідея на планеті. Зараз у мене десь три набої і я ніколи в житті навіть думати не хочу в стилі: а скільки там у мене лишилося набоїв? Зараз я просто переляканий лох — завис на висоті, на драбині, яка тримається на соплях і ГОСТах, якою вниз і Спайдермен не полізе. Чорт.
Та пішло воно все. Не полізу я вниз. Я на таке не підписувався. П’ять тисяч баксів — не гроші, за які я готовий стрілятися з мародерами, ніби це якийсь дешевий Голлівуд, і висіти над прірвою у тридцять метрів, розхитуючись на іржавій пожежній драбині, ніби цей Голлівуд ще дешевший.
Драбина точно впаде. Я показую Наокі всіма мовами факів і жестів, розмахуючи пістолетом: вниз лізти не можна, воно зараз полетить все до бісової мами, ми зараз шмякнемось і не буде жодних фоток у National Geographic, не буде жодних інтерв’ю з твоєю мордою на піврозвороту — буде тільки лівер на порослому бур’яном асфальті, а над ним — рої мушви.
Зараз я думаю, що говоритиму цим чортам, коли у мене не вистачить патронів, коли вони витягнуть нас, роздягатимуть, битимуть, примовляючи «Ну терь вафли вам всем васелы!». Дійсно, що їм сказати перед смертю? Я би сказав, що ми шукаємо зорі, які падають в обійми драґлистих боліт. Зорі тонуть в загуслому молоці ранкових туманів, вони розсипаються перекопаними полями і так просто збагатитися, знайшовши таку. Поля за колючим дротом перекопують ґолеми з крижаними серцями, аби наловити собі зорь, що падають з неба. Аби назбирати за пазухи прохолодного нічного світла. Якщо солярій перетворює тебе на неґра, то ці бліді сяйва — на ельфа. І менти з вояками на КПП — ніби охоронці алмазних шахт у Танзанії — пильні і невсипущі. Готові до край-смерті захищати, до останньої краплі крові, сперми і слини боронити свої нескінченні зорі, аби тільки самим на них втичити. І ми ходимо за колючий дріт назбирати тих палих зорь. Мабуть тому. Коли стару бабуню з села під колючим дротом питають, навіщо вона ходить в Зону, та відповідає — по гриби. А я — по зорі. Вони у ямах на полі лежать, як яблука-падалки, які ніхто не збирає.