Київ-86

Добре, що я їм такого не скажу, страшно навіть уявити, як сильно вони мене відпиздять, почувши такі шмарклі з цукром. А коли серйозно, — я й сам не знаю, навіщо я тут. Звісно, коли дзеленчить блакитний телефон і Толік знаходить клієнтів, — тоді все ясно, та чим я керуюся, заводячи дирчик, вдягаючи бейсболку задом наперед і ганяючи проспектами, порослими бур’яном? Я не знаю.

Про це мене найчастіше питають іноземні журналісти. Я відповідаю, що Зона стала для мене чимось на кшталт моря для людини з портового міста. Вона просто частина ландшафту і я поступово перестав сприймати її як щось особливе. Вона ніби продовження моїх звичайних локацій типу гаража або бару в Радомишлі, вона ніби продовження ліжка і дороги до маркету. Уламки Зони мішаються з іншими і сняться потім у тривожних, вицвілих снах. Після них прокидаєшся перешуґаний і спітнілий, довго втичиш на повний місяць крізь подвійний склопакет і засинаєш стривожений.

Навіщо? Звичка, інерція: часто це сильніше за нас. Коли я приводжу сюди туристів, коли вони натомлені і спраглі — їх не цікавить ніщо, а коли я пропоную зробити ривок — ще десять кілометрів, аби заночувати у найекзотичнішому місті Києва, — вони махають рукою і падають на матраци, вирубаються, аби так само лінуватися взавтра і за інерцією котитися Містом маршрутами, якими за інерцією вигулюю їх я.

Тут багато всього намішано: і бажання відпочити від міської суєти, ще раз надихатися лазуровим пилом дитинства, ще раз замиритися невимовним спокоєм та сонцестопом закинутого.

Іноді я почуваюся страшенно самотнім, бо не знаю більше таких, як сам. І ніби радіти треба: жодної конкуренції, та іноді кортить поговорити з кимось подібним. З тим, хто розділить турботи і поділиться досвідом. Бо всі інші — марґінали і уркагани. Такі, як оце зараз піднімуться на дах і в яких знов доведеться шмаляти. Мабуть, у мене саме той випадок — професія єдиної людини. Про таких пишуть в Esquire.